Глава п'ята. В якій Іванко згадував, як парубкував

- Сорок дев’ять цілих і дві десятих, - глибокодумно промовив Майстер, бавлячись бубонцем на ковпаку.

- Вони точно люди? – ледь не плакав Підмайстерко.

- Я теж сумнівався. Двічі здавав зразки їхнього волосся на дослідження. Абсолютно точно – вони люди. Офіційний висновок є.

- Ні-і-і! – почув Майстер стогін свого учня. – Це роботи. Кіборги. Вони не вміють відчувати. Вони нічого не вміють!!!

- Ну… одного разу я бачив, як вона плакала. Коли Шрам скинув Муфасу зі скелі.

- Не вірю!

- Я теж плакав! – обурився Майстер, наче виявлена до нього недовіра була образливою.

- Муфасу й мені шкода. А цих…

- Облиште! Ну от чого ви так завелися, га? Типу гірше вже нікуди…

- А я зрозумів! – перебив Майстра Підмайстерко з виразом обличчя Христофора Колумба, що підпливає до своєї Індії. – Я знаю, чому ваш Учитель не захотів шукати їм іншу пару. Це не лінь, ні-і-і. Вони не повинні власним занепадом псувати життя іншим, з ким їх іще можна було б звести. Це вирок. І це вже не наша робота, а фіксерів.

Певний час Майстер роздивлявся юнака, злегка підвівши брову й, вочевидь, зважуючи, чи не надто вже жорстоким буде покарання у вигляді позбавлення солодкого. Адже солодке сприяє міркуванням. А без нього ще невідомо, до чого можна доміркуватися!

- Та в якому ж місці вони занепалі? – поцікавився він. – Ну, хіба що у власній квартирі. Ви погляньте, які побачення собі влаштовують! Регочуть, як коні, медові чаї ганяють. Звичайні вони. Нормальні. Але дисонують.

Підмайстерко хрюкнув.

- Рома-а-антика, - протягнув він замислено. – Ах, романтики їм бракує. Ну гаразд! Буде їм романтика. І нехай тільки-но спробують!..

Він схрестив руки, задер підборіддя й тепер скидався на Наполеона під Австерліцем. Щоправда, у різнобарвному ковпаку замість трикутного капелюха і в товстих яскраво-зелених підколінках замість солдатських чобіт.

- Та була в них романтика! Колись! Я їм – вечерю при свічках, а в нього – перевірка з податкової. Я їм – поїздку до Риги, а в неї – нове обладнання. І з усією цією круговертю вони забули про все! Взагалі про все! Дивуюся, що вони ще пам’ятають власні імена!

- Треба нагадати, - твердо сказав Підмайстерко.

- Та вже пізно нагадувати! Ми скотилися нижче половини. Ще день-два, і вони розлучатися пострибають. І це буде найжвавіше, що вони зроблять у своєму шлюбі.

У кімнаті стало тихо. За вікном у небі зійшов яскравий повний місяць. Ніч. Найромантичніша пора. Якщо не думаєш про розлучення.

Влаштувати романтичне побачення – це вам не абищо. Тут потрібні й сила волі, й відвага, і неабиякий запас терпіння. Коли епоха романтики канула в забуття ще кілька десятиліть тому й відтоді жодним чином не давала про себе знати, відшукати ту саму романтичність у собі – завдання не з легких. Хоча, звісно, спробувати можна.

Саме цим і був зайнятий Іван Іванович Іваненко зранку 14 лютого до роботи, під час роботи і, власне, замість роботи. В його житті потрібні були рішучі зміни. Він готував підґрунтя. Усміхався Лялечці, яка зранку отримала валентинку й букетик фіолетових тюльпанів від анонімного шанувальника й закохано щебетала над вухом про зустріч із постачальниками. І пив каву з цукром та шоколадкою власного виробництва.

- Лялечко, чи вам не здається, що сьогодні чудовий день, аби скасувати всі зустрічі? – ліниво поцікавився Іван Іванович, ледь підморгнувши їй.

Лялечка завмерла й усміхнулася ще більш сяйливо, аніж раніше, від чого її сексуальний червоний рот розтягнувся майже до вух.

- Якщо є плани цікавіше, то чому б і ні?

- От і чудово! Тоді скасовуйте! А плани – складуться!

- Як скажете! – змовницьки кивнула вона й помчала до приймальні.

А Іван Іванович, розкуйовдивши чуприну, відставив убік чашку, засунув шоколадку в шухляду столу й, подумки посилаючи все до біса, заходився думати думу – а це заняття було серйозне. Зосереджено пригадував усі мелодрами, які бачив за останні роки, й раптом збагнув, що мелодрами він, узагалі-то, й не дивиться. Давно. Зовсім.

Оk. І що там жінки полюбляють?

По-перше, романтична вечеря. Постало питання: що краще – ресторан чи вразити тим, що сам приготує? У першому випадку вийде офіціоз, а офіціозу якось не хотілося. Цього вистачало в усьому його попередньому житті, а в нове тягти за собою було б дурістю. Другий варіант небезпечніший. Раптом вечеря згорить, виявиться пересоленою або ще щось? Хоча ж можна й не експериментувати. Але все-таки – що краще?

По гучному зв’язку він рішуче набрав Лялечку:

- Що ви скажете про ресторан?

У приймальні з відповіддю забарилися. Запитання, вочевидь, застало зненацька.

- Ресторан – це добре, - нарешті пролунало з переговорного пристрою.

- А про романтичну вечерю на власній кухні?

- Із немитою плитою та вічним вогнем? – гигикнула Лялечка. – Скажу, що ресторан – це добре

- Оk.