Глава четверта. В якій з’ясовується, що ключі від хати та ключі від серця не співпадають

- Як? Як таке може бути??? – Підмайстерко щосили гепнувся чолом об стіл. – Оце тобі й «потурбувалася про рідну людину». А він? Він що, нормально образитися не міг? Психанути, зрештою!

- Ну, якби ви відправили його з інфарктом до реанімації, шансів, скажімо прямо, було б більше, - підперши кулаком щоку, замислено мовив Майстер.

- Це вже крайні заходи, - сумно зітхнув Підмайстерко й, сівши поруч із Майстром, заходився міркувати: - Шкода їх… Він для інфаркту ще молодий. А вона раптом почне нервувати. А нервові клітини, як відомо, відновлюються дуже повільно.

- Та жартую я! Не допоможе! – махнув рукою Майстер. – Моя остання спроба, що вбила будь-яку надію, сталася торік. Я їй аналізи переплутав… вона цілу ніч думала, що їй онкологія світить. Хоч би слово комусь сказала, дурепа!

У Підмайстерка відвисла щелепа, а очі округлилися. Він гикнув, зітхнув і прошепотів:

- Може, вона його засмучувати не хотіла?

- Вона себе з зони комфорту виводити не хотіла! Самостійна! Незалежна! У них тоді майже одинадцять відсотків сумісності за раз злетіло!

Підмайстерко задумливо повів очима, почухав потилицю, довго спостерігав за кажаном, що повернувся з-за шафи у свій куток. Нарешті натягнув на голову ковпак і озвучив власні думки:

- Отже, можна спробувати, щоб вона звернулася до нього з проханням… або по допомогу… або… щоби лице до лиця… - розмірковано пробурмотів юнак і сумно заримував: - Звертатися – перекидатися…

- Перекидатися! – фиркнув Майстер. – Вона вам вовкулака, чи шо? Так повня ще далеко.

- Зате кінець робочого дня близько, - і Підмайстерко зухвало насунув ковпак на лоба, та й одразу дістав по ньому різнобарвною китицею, що бовталася на самому кінчику головного убору.

Марічка, зітхнувши, опустилася на диван із найрозгубленішим виразом обличчя. Такий у неї був лише одного разу – торік, коли… Коротше, тоді. Добре, що все обійшлося. Хоча тим медикам повикручувати б усе, що викручується! І решту теж. Вона знову зітхнула.

Тоді, коли причина була вагомою, вона змогла взяти себе в руки, а тепер не виходило. Розклеїлася через дурницю. Невже старішає?

- Євгенчику, любчику, подивися-но, будь ласка, ще раз, - благальним тоном звернулася Марічка до секретаря. – Закортіло, бач, раніше додому потрапити. От клятий неталан! Десь же вони мають бути.

Євгенчик виринув з-під столу, звідки йому відкривався далеко не найгірший вид на ноги начальниці. Він, звісно, був молодший за неї на добрячий десяток років, але це аж ніяк не означало, що її ноги не привертали його уваги.

- Може, ви таки в сумці їх загубили? – закоханим голосом поцікавився він.

- Господи, Євгенчику, ну що там можна загубити? – жалібно спитала Марічка, хитнувши головою в бік маленької сумочки, зручно примощеної на журнальному столику. – У неї, крім них, небагато чого ще й вміщається.

- Ну… сеструнчик стверджує, що жіноча сумка – це чорна діра, яка все зжирає. Може, й ключі ваші зжерла? Звісно, я ще можу відсунути диван…

- Ні, це вже занадто. Краще зроби мені чаю, - вона зібралася з духом і визнала поразку. – Доведеться їхати до чоловіка.

- Не засмучуйтеся. Не з’їсть же він вас.

- Ні, звісно, - розсміялася Марічка. – Який би він не був, але мене не з’їсть. Це я точно знаю.

Євгенчик сумно всміхнувся, як усміхався завжди, коли мова заходила про Івана Івановича, якого він потай зневажав. І, вибравшись з-під столу остаточно, випростався й спитав:

- Вам чаю з лимоном чи з молоком?

- З медом. Треба заспокоїтися.

- Та знайшли через що перейматися! – підморгнув їй Євгенчик і вийшов за двері, залишивши керівницю наодинці.

Вона й не переймалася. Але поїздка до чоловіка через таку дрібницю порушувала усталений перебіг подій. І не тільки для неї – вона це знала. Тож, поки пила смачний чай, заварений Євгенчиком, набрала Іванка.

- У?

- Я ключі загубила.

- Потужно.

- Угу. Я заїду.

- Оk.

- Місія виконана, - сказала Марічка й дуже скоро заходила у широкі двері офісної будівлі, де містилася й контора її чоловіка.

Бадьоро крокуючи плитками холу, куди виходили величезні вікна кав’ярень, бістро й сувенірних крамниць, вона помітила в одній із кав’ярень Іванка. Він сидів за столиком біля вітрини, розслаблено спершись спиною на стілець, і натхненно реготав, широко розкриваючи рота й примружуючи очі. Зараз він був схожий на себе двадцятип’ятирічного. І все було б нічого, якби в ту саму мить йому не наслідувала дівчина, що сиділа навпроти.

Лялечка.

Вона сяяла яскраво-червоною помадою й шаликом у тон до темно-зеленої сукенки. На столику, що розділяв їх, стояли вазочка з кремовою трояндою та дві чашки, від яких підіймалася пара — Марічка майже чула запах кави.

Вона здивовано всміхнулася – виявляється, пам’ятає, яким він був… був тоді, коли залицявся до неї. Не можна сказати, що вони надто часто сміялися, але тепер вона, здається, вже тисячу років не чула сміху чоловіка. Коли він перестав сміятися? А вона? Коли вони пристосувалися до нових обставин, навіть не намагаючись щось змінити? Наче й не було побачень, кумедних милих подарунків на всі можливі й неможливі свята. Не було пікніків, поїздок на дачу. Нічого не було. Відпадало шматками. Спільне життя відрубало за непотрібністю романтичні прогулянки, стирало з пам’яті дати, змушувало валятися в ліжку замість того, щоб їздити за місто. Дача перестала виконувати живильну функцію для їхньої душевної рівноваги, а потім Іванко її продав. Не спитавшись дружини. Втім, мав повне право – то був його спадок. Тільки їй здавалося, що разом із дачею він продав і їхнє минуле – тепле й затишне.