Глава третя. В якій Підмайстерко начаклував турботу та ніжність

- І що це таке було? – пошепки спитав Підмайстерко, коли Гранд-майстер залишив кімнату. – Вони як взагалі разом опинилися? Їх змушують? Шантажують?? Погрожують???

У кінці своєї тиради він уже кричав так, що з далекого темного закутка кулею зірвався кажан. Вдарився об шибку й пірнув кудись за шафу. Майстер провів поглядом траєкторію польоту звірятка й сумно зітхнув.

- Та хто їм погрожує! – нещасним голосом пробурмотів він. – Сумісність – 73,8%. Самі розумієте, для спільного життя показник цілком пристойний. Та й потенціал зростання коефіцієнта злагоди в них був. Вони мені у спадок від Учителя лишилися, коли той на пенсію пішов. Ну… бачу – все наче нормально, не лізу. Спільної книги в них не було, але вона з вісімдесяти відсотків заводиться. Я іншими підопічними займався, а потім… років зо п’ять тому … дивлюся – а тут таке!

- І скільки ж вони так маються, небораки? – знову знітився Підмайстерко.

- Ну, одружені вже вісім років. Два-три роки все було нормально. От і рахуйте.

- Нормально чи добре?

- Добре на 74,2%. Стійкого зростання далі не спостерігалося. Потім рівень почав знижуватися.

Підмайстерко не без тямки кивнув і спитав:

- І яка в них сумісність зараз? Ні, я, звісно, здогадуюся, але хотілося б офіційну цифру…

Майстер опустив очі й, наче зізнаючись у страшній ганьбі, промовив:

- П’ятдесят один відсоток.

- І вони досі разом? – юнак присвиснув, знову навіщось зазирнув у книгу когось з Іваненків (яка різниця, чию саме – обидві були тоскні до зубного болю) й розгублено пробурмотів: - Нічого не розумію…

- Один відсоток в плюсі тримається … Їм зручно, звикли… А шлюб – ніби стіна від усього світу, відмовка, чому нічого не хочуть змінювати… Ледацюги! Ну та що я вам пояснюю? Це ж четвертий курс. Ви це краще за мене пам’ятати маєте.

- Та я пам’ятаю, - відмахнувся Підмайстерко й замислено мовив: - Я був певен, що це все теоретичні казки. І от що мені з ними робити?

Він із надією в очах подивився на Майстра, але, згадавши погрози Гранд-майстра, швидко відвернувся до вікна. Там тепер було зовсім темно й не видно геть нічого: ані минулого, ані теперішнього, ані майбутнього.

- А нічого ви не зробите, - знизав плечима нещасний Майстер. – Я ж недарма від них відмовився. Чого тільки не перепробував… Навіть кілька років тому на тиждень підсунув їм племінника… думав, може, йокне… і знаєте що?

- Сподіваюся, до притулку не здали, - промимрив такий самий нещасний Підмайстерко.

- Обійшлося. Винайняли няню на тиждень. От ви подумайте, хто встоїть перед принадами золотоволосого хлоп’яти з херувімським личком, га? Нянька – і та зрештою погодилася вийти заміж за свого залицяльника. Щоб таки завести дитину. А ці… їх нічого не поєднує, розумієте? Вони давно забули, що кохають одне одного. Може, вже й не кохають… Коротше, пробачте… нічого не вдієш вже.

І Майстер гепнувся лобом об стіл.

- Припиніть! – рикнув Підмайстерко й перелякано осікся. – Будь ласка… Зрештою, це завдання дали мені. Треба щось робити з цими нудними. Я думаю так. Перше – зупинімося на тому, що вони забули. Друге – дослідимо, з чого все почалося. Третє – я теж винен. Я міг не погоджуватися на ваші умови. Звідси четверте – я маю все виправити.

- Виправити, виправити… - пробурчав Майстер. – Ну… виправляйте! Але я підозрюю, що Учитель їх звів лише тому, що возитися й шукати для обох більший відсоток збігу йому просто було ліньки!

Підмайстерко замислено походив кімнатою, потім повернувся до маленьких брошурок, що самотньо лежали на столі, погортав сторінки. Знову зітхнув, не знайшовши нічого, за що можна було б ухопитися. З досади розкуйовдив волосся й заявив:

- Ну і нехай! Скористаймося правилом Учителя третього. Турбота про ближнього породжує ніжність.

- Кха! – чи то кашлянув, чи то хмикнув його старший колега. – Ну, дерзайте!

Коли в горлі оселяється тисяча їжачків, то й жити не дуже хочеться. Але Іванко Іваненко про це не думав із двох причин. По-перше, він був чоловіком, а отже, на такі по-жіночому милі метафори не здатен суто за гендером. По-друге, йому було надто херово, щоби думати взагалі. А найгіршим, як воно часто бува, виявилося пробудження. Бо з тим, що відкривалося як дійсність, ще треба було змиритися.

Услід за дійсністю він розплющив одне око, глянув на світлу стелю. І ледь не оглухнув від вереску будильника.

- Ти як? – привітала його дружина, розглядаючи себе в дзеркалі.

- Житиму, - хоробро повідомив чоловік, тут-таки, щоправда, додавши: - Але на роботу не піду.

- Де ти тільки примудрився нахапати цих вірусів! – знизала вона плечима. – Хропів усю ніч.

- В лютому – саме час. Можеш перебратися у вітальню на диван, але вже не допоможе. Віруси всюди.

- От дякую тобі! Мені особисто байдикувати ніколи, - гмикнула Марічка й випливла зі спальні.

Іванко накрився ковдрою з головою й моцно чхнув. Те, що їй байдикувати ніколи, він і без нагадувань засвоїв. Давним-давно. Ще тоді, коли якось попросив її влаштувати вихідний просто так, а не за розкладом. Вона не погодилася, відмовившись рівно тими самими словами, що й тепер. У неї ніколи не було для нього часу. І до певного моменту Іванко цього не помічав. А потім зрозумів, що чудово обходиться. Не збагнув він лише, коли саме від них обох встигло випорхнути щось тепле й затишне, що між ними було.