Глава друга. В якій Іванко та Марічка живуть своє життя

Ковдра була теплішою за його остогидле життя. Може, тому що ковдра мала стовідсотковий пуховий наповнювач преміум-класу, а його життя – ні? Іванко перевернувся з боку на спину й утупився в стелю. Важко зітхнув, підвівся, кинув погляд на жінку. І скривився. Спала вона міцно, щаслива людина.

Потім він повільно встав із ліжка й поплентався на кухню. Поставив каву, вмостився на дивані. І, розкривши ноутбук, занурився в читання стрічки новин.

- Привіт! – долинуло з коридору, і в дверному прорізі промайнула тінь, що одразу зникла у ванній.

- Доброго ранку, - озвався він, не відриваючи очей від екрана.

Кава, звісно ж, скипіла. Тости, ясна річ, підгоріли. Масло в холодильнику якось раптово скінчилося.

- Могла б і сказати вчора, що в хаті навіть ковбаси немає. Я б заскочив у крамницю, – невдоволено мовив він Марічці, коли та з’явилася на кухні.

- Міг би й сам зазирнути в холодильник, - спроквола огризнулася вона й дістала шматок сиру. – Будеш?

- Ні, - сир він не любив. Він любив м’ясо. – Я вже біжу. Зранку зустріч.

- Угу, - буркнула Марічка, заливаючи чайний пакетик окропом і відкушуючи від канапки.

Він швидко цмокнув її в щоку й пішов одягатися.

За десять хвилин за ним грюкнули двері.

Їй знадобилося втричі більше часу. Двері грюкнули знову – і в квартирі запанувала тиша. До вечора. А може, й до ранку.

Відповідно до того, як автівка рухалася містом, його настрій поступово повз угору. До миті, коли з-за рогу показалася будівля офісу, він досяг найоптимальнішого місця для вдалого продовження дня. Залишивши авто на своєму місці в паркінгу, він весело попрямував до ліфта, тихо щось наспівуючи собі під ніс. На восьмий поверх приїхав уже зовсім інший чоловік – яким він давно не бував удома. Підморгнув охоронцеві. Привітався зі Світланою Семенівною на ресепшені. Енергійною ходою рушив до власного кабінету. А в приймальні уже підфарбовувала губи червоною помадою Лялечка.

- Наповал вирішили вразити? – весело озвався Іван Іванович до своєї секретарки.

- Без шансів на порятунок, - млосно протягнула дівчина й поправила хустинку на шиї.

- В такому разі підстрахуйтесь. О пів на десяту – капучино мені в кабінет. І у повній бойовій готовності. Бо можу почати залицятися.

Вона розпливлася в усмішці й задоволено кивнула.

- Добре, Іване Івановичу.

Він підморгнув і їй (йому кліпати було не важко) і з хитруватою міною зник за дверима. День обіцяв бути плідним. Зустріч із імовірним партнером віщувала поєдинок розумів. Демонстрація виробництва – відчуття вдоволення від власної справи. Кава з Лялечкою – приємне томління в грудях, коли він забував, що йому вже не двадцять п’ять років. І головне – серед усього цього губилося усвідомлення того, що неминуче настане вечір і доведеться повертатися додому, слухати звичне буркотіння. Утім, можливо, й обійдеться. Від буркотіння втомилася, здається, вже й дружина.

А все тому, що бурчала вона не від натхнення, а за звичкою. Або з почуття обов’язку – повинно ж у родині хоч щось відбуватися. Інакше вони тижнями взагалі слова одне одному не скажуть. Навіть епізодиче виконання подружнього обов’язку минало в зосередженій тиші.

Утім, у Марічки завжди була залізна відмовка – вона втомлюється від розмов на роботі. Менеджерка в елітному СПА-салоні – це вам не цукерки ліпити. Конвеєру багато не треба: натиснув кнопочку – і він сам за тебе все зробить. Ти спробуй знайти потрібну кнопочку в кожному клієнті, щоб приходив, залишався, радив знайомим – ось де потрібен нестримний політ уяви! Від якого до вечора набрякає язик і плавиться мозок.

Щойно Марічка встигла переступити поріг холу й скинути капюшон із підталими сніжинками, як до неї підкотився Євгенчик.

- Маріє Василівно! Сьогодні Третякова до одинадцятої під’їде. Хоче до Віри, а у Віри в цей час клієнт.

- Звідки у Віри клієнт? – невдоволено спитала Марічка, скидаючи шубу до рук Євгенчика.

- Каже, за записом. Я не знаю, я не бачив, - він старанно струшував отриманий трофей, що пахнув складними парфумами, від снігу й прилаштовував його на вішачок.

- Коли вже та Ігнатова вийде зі свого декрету. Втретє… втретє!!! Вона стільки не працювала, скільки в декреті сидить. Принеси-но мені кави, - лагідно всміхнулася вона Євгенчику, - потім розберемося з Третяковою.

- Як скажете, Маріє Василівно, - розплився у відповідь в усмішці Євгенчик. – З вершками? Як любите? Чи сьогодні ми сердимося й п’ємо без цукру?

- З вершками. Нерви дорожчі, чи не так, любчику? – упливла Марічка до свого кабінету.

- Цілком слушно, Маріє Василівно… Марічко… - зітхнув секретар, проводжаючи її закоханим поглядом, і поплентався до кавомашини.

День видався насиченим. Із Третяковою вдалося домовитися, а от з Ігнатовою відбулася дивна бесіда. Вона з радістю повідомила про свій черговий майбутній декрет, після чого Євгенчик сумно відпоював Марічку чаєм із липовим цвітом.

Тож пізнього вечора, безумовно, дуже тихого й мирного, Іванко застав свою дружину на кухні під самотнім абажуром, а перед нею на столі вишикувалися три коробки з піцами. В асортименті.