Глава перша. В якій Майстер ледь не розбив лоба

Поглядом, сповненим болю та каяття, Майстер оглянув важкі фоліанти, чистесенькі, без жодного натяку на пил, та дзеркально виблискуючу поверхню полірованого столу. Потім підвів очі до вікна, за яким пурхали сріблясті сніжинки, і зітхнув ще раз. Перевів погляд на свого так званого учня, що періодично з’являвся серед стелажів в одвічних клопотах. І в черговий раз за цей день з усієї дурі, на яку був здатен, гепнувся чолом об стіл. Підмайстерко від несподіванки стрімголов скотився з високої різьбленої драбини і з розмахом вдарився об підлогу. Потер забите місце і голосно ухнув.

- Ну вибачте мені, старому дурню! – подав голос Майстер.

Підмайстерко склав по-турецьки свої тонкі довгі ноги у вовняних товстих довгих підколінках ручної роботи – подарунок бабусі до торішнього Дня святого Патріка – і витріщився на Майстра промовистим поглядом, схиливши голову на руки і зовсім не кліпаючи.

- Та я сам дурень, хоч і молодий, - похмуро відповів юнак. При цьому щоки його, що підпиралися з двох боків кулаками, кумедно рухалися.

- Ну, хто ж знав! – вигукнув Майстер. І ще раз, мабуть, для видовищності стукнувся головою об стільницю.

- Не жалієте себе, пожалійте хоч стіл. Антикварна річ! Ви тільки подивіться на інкрустацію, - захоплено заторохтів Підмайстерко. – Яка краса! Який вишуканий задум! Яка майстерність у виконанні!

- Стіл – щось! – гаркнув Майстер і сумно похитав головою. – Лише засіб для досягнення найвищої мети, але аж ніяк не справжня мета. Людина, яка його робила, відчувала щастя та гордість. Але щастя та гордість – від процесу та результату у момент його досягнення. Тепер стіл стоїть тут, і майстер не має уявлення про його подальшу долю. І, запевняю вас, це йому геть нецікаво. Він робить новий стіл. Або крісло. Або навіть шафу. Минулі перемоги відчуття щастя не дають.

- Людині хочеться щоразу нового щастя? – здивовано уточнив Підмайстерко.

- Іноді нового щастя. Іноді – нових меж старого щастя. Іноді – нічого не хочеться. Дідько його знає, що людині треба!

- А нам тоді як бути? – Підмайстерко знову зажурився. – Примушувати когось хотіти щастя, коли він не хоче?

- Зараз ви поставили питання, відповідь на яке шукають сторіччями, - скривився Майстер. – І, повірте, шукає панство більшого розуму і більшої влади, ніж ми з вами. Поки що не знайшли. Але це не позбавляє нас наших функцій, і поки Майстерню не прикрили, ми маємо шанси довести, що це для чогось все ж потрібно.

- Не прикриють, - пробурчав юнак. – У найгіршому разі залишать нам найменш цікаве. Але щоби зовсім прикрити – не вірю!

- Ніхто не хоче вірити. Але нами невдоволені. А щодо нашої різдвяної витівки – то це взагалі… - Майстер махнув рукою і знову шарахнувся чолом об стіл. – Ну вибачте дурня, га!

Підмайстерко зітхнув і втупився в одну точку за спиною Майстра.

- Саме ваші різдвяні витівки і змусили нас узяти під сумнів, чи не зарано вам присвоєно ступінь. І в тому, чи варто поспішати надавати його вашому учневі! – пролунав гучний і урочистий голос, відбився від височезного склепіння Майстерні та повернувся до них, малесеньких, багатократним відлунням. Майстер здригнувся і озирнувся.

- Гранд-майстре! – тільки й зміг прошепотіти він.

- Саме так! – гордовито промовив той, хто прийшов.

- Ну то й що? Зате всі щасливі, - заступився Підмайстерко за вчителя і, задерши голову, глянув на Гранд-майстра.

- Еге ж! – посміхнувся той. – Особливо ви з вашою незадовільною оцінкою за виконану роботу. Майстра ж взагалі довелося усунути від поточних справ. Він надто затятий! Цей його гріх давно помічено. Але щоб виконувати всю роботу за Підмайстерком! Незбагненно!

Майстер пригнічено знизав плечима і знову грюкнувся чолом об стільницю.

Підмайстерко більше не міг чути звуку, що породжувався великим високим чолом при зустрічі з дивовижною глянсованою поверхнею столу.

- Це був майстер-клас, - зробив він чергову спробу.

- За який би вас слід було позбавити солодкого років на десять!

Глухий стукіт пролунав знову.

А Підмайстерко ображено надув щоки і відвернувся до вікна. Там більше не сніжило. За вікном тепер було сіро й безрадісно.

- Втім, - по́вагом додав Гранд-майстер, і нещасний підлеглий, який так сильно налихотворив, із розчервонілою від ударів фізією зацікавлено підвів голову, - подумавши деякий час, Правління дійшло до спільного рішення щодо ситуації. Вам, юначе, призначено переекзаменування. Ви отримаєте нову пару підопічних, яких ніколи не бачили. Коротше, зовсім чужих. І ваше завдання – змусити їх згадати, що вони кохають одне одного.

- Ох, холєра! – вигукнув Майстер. – Та змусити згадати – це ще складніше, ніж змусити закохатися!

- А Майстру, - незворушно продовжило начальство, - як би надалі не кортіло, втручатися заборонено. Йому взагалі заборонено працювати доти, доки ви, юначе, не пройдете випробування. Вважайте, що це допуск для вас обох.

З напівроззявленим ротом Підмайстерко переводив погляд з одного наставника на іншого та назад, так і не розуміючи, у чому тут підступ. Хоча ці двоє, здається, все чудово розуміли.

- Ясно, - бадьорим тоном заявив юнак і діловито поцікавився: - То кого ви мені підсунете?