Розділ 6. Короткий шлях

Згодом Борис не зміг би пояснити, як досидів до кінця навчального дня.

Окремі подробиці збереглися з дивовижною ясністю. Потертий край стільниці під великим пальцем. Ручка, на яку ніяк не вдавалося з першого разу надіти ковпачок. Сторінка конспекту, де він тричі перечитав те саме речення, так і не наблизившись до розуміння настільки, щоб бодай розсердитися на автора.

Усе інше пропливало повз.

З галерки він підвівся не відразу. Довелося дочекатися, поки ноги погодяться прийняти вагу тіла, а тоді по черзі прибрати в сумку зошит, конспект, ручку. Закривши клапан, Борис якийсь час тримав на ньому долоню, намагаючись пригадати, чи нічого не забув. Стіл перед ним був порожній, але впевненості це чомусь не додало.

Треба було йти на наступне заняття.

Він пішов.

У коридорі його підхопив потік людей, які знали, куди прямують, і цього виявилося досить. Не треба було щоразу вирішувати, обирати двері, згадувати розклад. Можна було рухатися за знайомими спинами, зупинятися, коли зупинялися вони, і сідати там, де лишалося місце.

Слова викладачів долинали із запізненням.

Борис чув початок фрази, намагався його втримати, але на той час, коли вдавалося зрозуміти, про що йдеться, викладач уже переходив до наступної думки. Голос не змовкав. У ньому виникали знайомі терміни, імена, якісь украй необхідні зв’язки між ними, а Борис сидів із розгорнутим зошитом і чекав, коли все це знову складеться в людську мову.

Іноді складалося.

Ненадовго.

Він записав кілька слів і потім не міг розібрати власного почерку. Літери вийшли вузькими, притиснутими одна до одної, наче він заощаджував місце, хоча вся нижня половина сторінки лишалася порожньою. Один рядок поповз униз. Борис хотів його вирівняти й поставив крапку посеред слова.

Раніше таке з ним траплялося після нічних змін.

Можна було скористатися цим поясненням.

Він і користувався, анітрохи йому не довіряючи.

Звичайна безсонна ніч робила все тьмяним, дратівливим, іноді несподівано смішним. Хотілося спати, їсти, лаяти того, хто вигадав денне навчання в поєднанні з нічним заробітком. Зараз нічого особливо не хотілося. Саме бажання доводилося звідкись добувати, а потім іще втримувати, щоб воно не загубилося раніше, ніж Борис устигне ним скористатися.

Слабкість дедалі дужчала.

Після спалаху персня в аудиторії заступника декана вона навалилася відразу, грубо, змусивши вчепитися в стіл. Тепер діяла тихіше. З кожного руху потроху зникав сенс. Підняти руку було можна, але навіщо піднімати, якщо вона вже лежить? Повернутися до дошки теж можна, тільки дошка досить далеко, а шия, виявляється, не зобов’язана без кінця витримувати вагу голови.

Борис упіймав себе на тому, що сидить, упершись ліктями в стіл, і дивиться на власні пальці.

Ліва рука здавалася блідішою за праву.

Мабуть, тому, що він частіше на неї дивився.

Перстень не змінився. Важка оправа, темний червоний камінь. Усе на своєму місці, усе так само щільно, як уночі, коли Борис намагався стягти його намиленими пальцями. Йому здалося, що метал трохи дужче притиснувся до шкіри.

Він розігнув палець.

Ні, не дужче.

Просто відчуття персня ніяк не вдавалося залишити поза увагою. Від нього наче тяглася вглиб руки тонка холодна нитка, і Борис не міг збагнути, чи справді її відчуває, чи так уявляє собі те, що діється із залишками сил.

Висмоктує, подумав він.

Слово було огидне, але пасувало краще за інші.

Вася казав, що коли запасу забракне, силу можуть узяти з нього самого. Коли Борис назвав це казусом Б, ішлося про неприємну можливість. Неприємні можливості зручно обговорювати сидячи. Ще зручніше — поки здається, що найважче вже позаду й до наступного разу вдасться підготуватися.

Наступного разу він дочекався дуже швидко.

Тепер чомусь не виходило дочекатися кінця того, що вже настав.

Борис опустив руку під стіл і спробував зосередитися на голосі.

Голос і далі робив усе необхідне, щоб Борис урешті здобув вищу освіту. Ввічливо було б допомогти йому бодай власною присутністю.

Він випростався.

За кілька хвилин знову виявив підборіддя майже біля грудей.

Вероніки не було.

Ця обставина промайнула десь на краю свідомості, коли Борис укотре підвів очі. На тому місці сидів хтось інший. Або вона зазвичай сиділа в іншому ряду. Варто було б пригадати, та зусилля здавалося геть неспівмірним із користю, яку можна було мати від результату.

На наступній парі її теж не виявилося.

Борис відзначив це приблизно так само, як помічав зміну світла біля вікна: щось змінилося, але зараз нічого від нього не вимагало.

Навіть її останні слова не вдавалося як слід обміркувати. «Пів року упадала». Вранці в цій фразі було щось образливе, небезпечне, таке, що вимагало відповіді. Тепер вона лежала в голові поряд із бузком у раннього Моне й правилами зберігання тіл. Для кожної з цих відомостей, мабуть, слід було знайти належне місце. Поки що вони просто заважали одна одній.

До останнього семінару Борис дістався з відчуттям людини, яка все-таки виконала роботу, але забула, у чому вона полягала.

Професор Семенов щось говорив біля столу.

Борис упізнав його відразу й зрадів самому факту впізнавання. Знайомий викладач, знайомий голос. Тут від нього вимагали цілком певну річ, яку він принаймні міг дістати із сумки.

Реферат.

Він поклав сумку на коліна, відкрив клапан і побачив загнутий кутик зошита. Почав його розправляти. Кутик розгладився, а тоді знову піднявся, немов мав куди більшу волю до самостійного існування, ніж його господар.

Борис притримав його пальцем.

— Богданов.

Він підвів голову.

Семенов дивився на нього.

— Ви мене чуєте?

Запитання було дуже вчасним.

— Так, — сказав Борис.

Голос прозвучав тихіше, ніж він розраховував. Довелося ковтнути.

— Вам недобре?