Розділ 5. Занадто легко

Крик урвався раніше, ніж Борис устиг дістатися повороту за лікарняним корпусом.

Тієї ж миті йому в спину вдарило чорною хвилею.

Він спіткнувся, за інерцією зробив іще два кроки й зупинився, піднявши плечі, наче чекав другого удару. Сумка гойднулася вперед, стукнула по стегну. Другого удару не було. Тільки звичне ранкове повітря, у якому пахло вогкістю й чимось лікарняним, раптом виявилося напрочуд легким для дихання.

Чорною, подумав Борис.

Чудове визначення для явища, яке він спостерігав спиною.

Можна було б заодно уточнити відтінок, прозорість, наявність сторонніх вкраплень і те, наскільки відчуття відповідало дійсності. Останнє, щоправда, уже скидалося на прискіпування. Відчуття було. От із дійсністю в останні години ставало дедалі складніше.

Він обережно розправив плечі.

Нічого не боліло. Хвиля пройшла крізь нього, насправді не штовхнувши, хоча першої миті здавалося, що між лопатками вперлася широка долоня. Тканина сорочки навіть не ворухнулася. Борис чомусь це знав, не маючи жодної змоги перевірити, і ця впевненість дратувала його майже так само сильно, як колір того, що не мало ні смаку, ні запаху, ні, цілком імовірно, самої здатності щось відбивати.

Нематеріальна хвиля.

Ні, стривайте.

Якщо йшлося про енергію, слово слід було дібрати інше. Неречовинна. Енергія теж цілком могла належати до матеріального світу; звичку оголошувати нематеріальним усе, чого не можна помацати, ще можна було пробачити людині, яка продавала освячені браслети, але студентові четвертого курсу філософського факультету годилося висловлюватися точніше.

За ці роки точність формулювань устигла перетворитися в нього на погану звичку. Раніше Борисові досить було зрозуміти, що співрозмовник має на увазі. Тепер до цього додавалося бажання виправити спосіб, у який співрозмовник доносив свою думку. Іноді співрозмовником доводилося призначати самого себе, що дозволяло сперечатися без ризику дістати по обличчю, зате позбавляло можливості закінчити суперечку, просто відійшовши вбік.

Цього разу бажання посперечатися було особливо сильним.

Поки Борис визначав природу хвилі, він міг не визначати природу тиші, яка щойно настала.

Із моргу більше не кричали.

Він не повернувся. Погляд затримався на стіні попереду, на вибоїні в тиньку, на вузькій темній смузі під ринвою. Усе це було виразно видно, і все це геть нічого йому не повідомляло.

«Краще б убив».

Борис зціпив зуби.

Ну вже ні. До Льоші він зараз не піде. Навіть якщо з’ясується, що чинні правила нічного чергування передбачають обов’язок повертатися на перший крик зареєстрованого небіжчика. Тим паче якщо передбачають.

Він підняв ліву руку, збираючись провести долонею по обличчю, і завмер.

Камінь світився.

Не поблискував відбитим світлом і не здавався трохи червонішим, ніж звичайно. Із глибини важкої оправи лилося густе криваве світло, від якого шкіра біля персня здавалася чужою, підсвіченою зсередини. Борис затулив його правою долонею. У темряві, що утворилася, червоне засяяло ще яскравіше.

Він розчепірив пальці.

Світло нікуди не поділося.

При цьому перстень не обпікав. Метал відчувався прохолодним, щільно прилягав до шкіри, а палець мав цілком здоровий вигляд. Борис поворушив ним, розтиснув кулак, знову стиснув. Вийшло легко.

Занадто легко.

Він раптом виявив, що перестав горбитися під вагою сумки. Зникло тягуче відчуття в попереку, з яким він підвівся зі столу в морзі. Не хотілося заплющити очі й прихилитися до чогось вертикального. Голову, ще недавно набиту ватою й уривками чужих пояснень, наче вимили зсередини прохолодною водою.

Борис вдихнув глибше.

Вийшло добре.

Саме це йому відразу й не сподобалося.

До наступної думки залишалося кілька приємних секунд, коли можна було просто почуватися людиною, якій вистачає сил стояти, йти, думати, навіть відчувати якесь геть недоречне бажання пройтися швидше. Після безсонної ночі таке самопочуття годилося б прийняти із вдячністю. Організм, який зазвичай мав численні заперечення проти заведеного Борисом розпорядку життя, раптом погодився з усім.

Але потім згадався Вася.

Не маленька капосна постать, що проступала крізь іншу. Не кривувата посмішка, з якою той розповідав про його вельми обмежені життєві перспективи. Боса нога з биркою і спина, притиснута до стіни.

Борис повільно опустив руку.

Домовик говорив про біль. Про страх. Особливо охоче така гидота, наскільки зрозумів Борис, живилася тим, що відбувалося з кимось поруч у мить смерті. Тоді все це стосувалося принципу дії персня. Камінь отримував енергію, камінь її зберігав, камінь видавав за потреби. На цьому можна було побудувати хоч якусь прийнятну схему, залишивши власне тіло, наскільки можливо, за її межами.

Тепер тіло дуже діяльно заявляло, що такий розподіл його не влаштовує.

Воно почувалося чудово.

Борисові спало на думку, що він, можливо, уперше в житті невдоволений відсутністю втоми. Ще вчора він залюбки заплатив би за таку бадьорість, якби мав зайві гроші. Сьогодні навіть безкоштовна пропозиція викликала бажання спершу прочитати договір.

Особливо ту частину, що стосувалася джерела надходжень.

Він глянув на перстень. Між виступами оправи червоніло так, наче хтось щойно розвів там вогонь і тепер прикрив його склом.

Чужа смерть, подумав Борис.

Думка з’явилася з неприємною завершеністю. Можна було відразу висунути проти неї десяток заперечень: він нічого не бачив, Вася міг перебільшувати, сама по собі бадьорість нічого не доводила. Після сильного переляку організм і без жодних ювелірних виробів умів утинати доволі дивні штуки. Борис не був лікарем і тим паче не збирався ставити діагноз за світінням персня.

Проте крик урвався, хвиля пройшла, камінь спалахнув, і йому стало добре.

Розставити ці обставини в іншому порядку не виходило.

Жодного правдоподібного пояснення, яке дозволило б із чистим сумлінням порадіти власному самопочуттю, на думку не спадало. Раніше він принаймні міг вважати себе власником небезпечної речі, якому не пощастило. Зараз виникала підозра, що річчю справа вже не обмежилася.