Розділ 4. Казус Б

Борис підвівся зі столу.

Вася насторожився, але Борис лише відійшов до краю проходу. Хотілося зробити кілька кроків. Переконатися, що ноги досі слухаються, що підлога надійна, а навколо є бодай трохи вільного простору, не зайнятого новими відомостями.

До ліфта він не дійшов. Зупинився, повернувся.

— Зачекай. Ти кажеш: сильне прокляття. Це які слова?

— Які скажеш.

— Але ж має бути якийсь… порядок. Різниця між тим, щоб людина почухалася, і тим, щоб померла.

Вася глянув на нього зі стомленим подивом.

— Ти спершу людину знайди.

— Тобто?

— Тобто одному вистачить, а іншому ні. Одному щось скажеш — помре. Тролю те саме — зад до крові розчухає. Тобі чого треба було? Щоб помер чи щоб чухався?

— Мені взагалі не треба, щоб хтось помирав!

Борис почув власний підвищений голос і замовк.

Вася підібгав босі пальці.

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. Камінь залишався темним. Цього разу нічого не обпекло руку й стіл не знадобився. Борис обережно видихнув.

Не кожне слово. Уже добре.

Він не визнав це правилом. Просто постарався запам’ятати, що зараз усе обійшлося.

— Я питаю, як це зрозуміти заздалегідь, — сказав він тихіше.

— От навчишся, зрозумієш.

— А доти?

Вася розвів руками.

Виходило, що його наділили можливістю, наслідки якої не можна було впевнено розрахувати, й пропонували опанувати її в міру застосування. Бажано не загинувши на перших спробах. В університеті такий підхід іменувався практичним навчанням, тільки там помилки зазвичай не потребували холодильної комірки.

Борис потер передпліччя.

На шкірі нічого не було. Просто рука здавалася чужою, а дотик іншої долоні ненадовго повертав їй звичайність.

— І скільки в камені залишилося, я теж маю навчитися розуміти?

— Я тобі що, відьма? — спитав Вася. — Я бачу, що ти начепив, а далі ти сам. Дай я тобі ще реферат напишу.

Борис мимоволі глянув на стіл.

Домовик простежив за його поглядом.

— Це я так сказав.

— Я зрозумів.

Він підійшов до столу й сів на колишній край. Сидіти було зручніше, ніж стояти. Під кінець розмови про власну можливу смерть тіло нагадало, що сили в ньому справді не безмежні.

Проте страх змінювався.

Досі йому хотілося якнайшвидше позбутися персня, викреслити сьогоднішній вечір і повернутися до стану, за якого неприємності мали впізнаваний вигляд. Тепер у тому, що відбувалося, з’явився нехай і огидний, але порядок. Витрачене слід було звідкись узяти. Отримане треба було якось зберігати. Не можна було платити тим, чого в тебе немає, не ризикуючи залишитися боржником.

Тільки боржник тут розплачувався собою.

— Він знову накопичить? — спитав Борис.

— Накопичить.

— Сам?

— Ти йому чим допомагати зібрався?

Борис не збирався. Хотів дізнатися, чи не залишився до кінця життя з порожнім каменем, який за першої ж нагоди полізе по те, чого бракує, у нього самого.

— Із чого?

Домовик почухав шию. Цього разу якось неохоче.

— Із того, що навколо. Біль, страх. Таке.

Борис глянув на нього.

— Чиї?

— Кому болить, того й біль. Ти чого?

Власна ліва рука лежала на коліні. Борис прибрав її під край столу, наче це дозволяло хоч якось змінити сенс почутого.

— А смерть?

Вася кивнув.

— Особливо якщо поруч.

Гул знизу став помітнішим.

Раніше він майже зник з уваги, змішавшись із вентиляцією, чужою розмовою й постійним напруженням у голові. Зараз Борис чув, як розмірено працює холодильне обладнання. За підлогою та стінами були металеві дверцята. Двадцять місць, порядок заповнення яких він сьогодні перевіряв за журналом.

Мертві люди тут давно були звичніші за живих.

— Непогано влаштувався, — зауважив Вася.

Борис повернувся до нього.

— Я тут місяць працюю.

— Ну й що?

— Перстень мені сьогодні дали.

Він не знав, навіщо це пояснює. Вася, судячи з усього, теж не знав. Для нього не існувало жодної моральної різниці між відповідним місцем і місцем, обраним навмисне.

Для Бориса існувала.

Він улаштувався сюди, бо треба було заробляти. Спершу боявся запаху, потім звик. Навчився реєструвати, переносити, зачиняти комірки, не влаштовуючи щоразу прощання з власною вразливістю. Усе це дозволило визнати те, що відбувається, роботою. Не доброю й не поганою — необхідною, яку хтось мусить виконувати.

Але працювати поруч зі смертю й отримувати від неї користь іще й у такий спосіб було зовсім іншим.

Вася поворухнувся.

Бирка торкнулася ніжки стільця.

Борис згадав виття.

Потім те, що сам змусив домовика залишитися в приміщенні, якого той боявся дужче за смерть. Якщо Вася не брехав про камінь, персневі не треба було навіть чекати наступного надходження.

Борис обережно поклав ліву долоню на стіл.

Камінь був каменем. Тьмяно виблискував під лампою. Нічого в ньому не можна було прочитати, і від цього хотілося спитати ще раз, зажадати доказів, почути, що домовик просто продовжує знущатися.

Проте запитання вийшло інше:

— Ти про страх теж точно знаєш?

— Про такі камені знаю.

— А про цей?

Вася глянув на нього довгим неприязним поглядом.

— Хочеш, щоб я сказав, що він у тебе гарним настроєм живиться?

Борис стиснув пальці.

Хотілося.

Зовсім недавно він вважав, що найнеприємнішою властивістю персня є неможливість його зняти. Тепер це здавалося майже побутовою незручністю.

— Отже, мені треба весь час бути поруч із… — Він не закінчив.

Вася знизав плечима.

— Я тобі розповів. А чого тобі треба, ти сам вирішуй.

На диво зручна позиція. Спершу повідомити людині, що вона, найімовірніше, скоро помре, пояснити можливий спосіб цього уникнути, а потім залишити їй свободу вибору. Борис подумав про реферат і вперше за ніч не захотів до нього повертатися.