Розділ 2. Тринадцята комірка

Борис устиг за хвилину до сьомої.

Останні кроки він пройшов із таким виглядом, наче саме так і збирався з’явитися: швидко, але без метушні, маючи певний запас часу й цілком розпоряджаючись власним життям. Враження псували дихання й сумка, яку він ледь не впустив, намагаючись водночас притримати ремінь і перестати смикати перстень.

Льоша стояв біля дверей моргу.

На лікарняному подвір’ї вже лежала тінь, і на її тлі біле обличчя санітара здавалося особливо блідим. Він глянув на Бориса, потім кудись повз нього. Мовчки кивнув і рушив геть, на ходу засовуючи довгі руки в кишені.

— Я… — почав Борис.

Льоша не зупинився.

Утім, що саме слід сказати, Борис не знав. «Я прийшов» було очевидним. «Мене затримали» небезпечно наближалося до розмови, якої він не хотів. А «Мені стара надягла перстень» узагалі погано годилося для початку бесіди з людиною, яка поспішала на важливу зустріч.

Він провів поглядом лису голову, що віддалялася, і зайшов.

Тут усе було на місці.

Стіл біля стіни, грубий журнал, стілець із потертим сидінням. Вантажний ліфт посеред приміщення. Двері вбиральні в кутку. Лампи під стелею світили з тією діловитою нещадністю, за якої неможливо було приховати ні брудну пляму на підлозі, ні власний нездоровий вигляд. Гула вентиляція; знизу їй відповідало холодильне обладнання. Звуки були настільки знайомі, що зазвичай Борис переставав їх помічати за кілька хвилин після початку зміни.

Він зачинив вхідні двері й повісив сумку на спинку стільця.

Тепер можна було зателефонувати.

Або спершу вмитися.

Він дістав телефон, глянув на екран. Вісімнадцята п’ятдесят дев’ять. Цифри змінилися, поки він тримав апарат у руці.

Рівно сьома.

Зміна почалася.

Борис поклав телефон поруч із журналом. За нормального світла перстень здавався майже звичайним: важка чорна оправа, червоний камінь, чужий смак. Людина, яка носила таку річ, напевно, мала й відповідний гардероб, і вміння відповідати на запитання. У Бориса не було ні того, ні іншого.

Він іще раз спробував повернути обідок.

Марно.

На вулиці здавалося, що все це треба пояснити негайно. Тут, біля столу, за яким цілий місяць доводилося розв’язувати цілком конкретні питання, напрошувався розумніший порядок: спершу зняти перстень, потім упорядкувати думки й уже після цього повідомляти про стару. Зрештою, він навіть не перевірив у неї пульс. Не мав права впевнено казати, що вона померла. Треба було сказати, що жінці зле, назвати вулицю…

Який саме будинок?

На номер він не глянув.

Арку міг би знайти. Якщо повернутися.

Борис узяв телефон, покрутив його й знову поклав на стіл, цього разу екраном донизу.

Спершу перстень.

У вбиральні пахло вологою ганчіркою й милом. Борис пустив воду, підставив руки, намилив ліву долоню так ретельно, наче збирався відмити й те, що з нею скоїлося за останню годину. Піна обліпила камінь, забилася під нігті. Правою рукою він обхопив оправу й потягнув, намагаючись водночас її повертати.

Пальці ковзали. Перстень не ковзав.

Він спробував іще раз. Уперся ліктем у край раковини, пригнув палець до долоні, потягнув з іншого боку. Шкіра натяглася, заболів суглоб. Обідок лишився там само.

— Ну ж бо, — сказав Борис.

У трубі щось коротко булькнуло.

У дзеркалі над раковиною стояв захеканий молодик із мокрими скронями та виразом обличчя, якого Борис волів би в себе не бачити. Борис розтиснув руки. На пальці лівої руки лежала біла смужка піни, посеред якої темнів перстень. Нічого не набрякло. Не було навіть подряпини, яку можна було б показати й тим самим звести все, що сталося, до звичайної прикрості через невдалий розмір.

Він змив мило.

Потім іще раз, бо під каменем лишилася піна.

Вода побігла чорним металом, на мить надавши йому блиску. Борис дивився, як бульбашка затримується біля оправи й лускає, і чомусь не міг відвести очей. Надто легко згадувалися сухі пальці на власному зап’ястку.

Він закрутив кран.

Рушник виявився шорстким і знайомим. Борис витер руки, навіщось акуратно повісив його на те саме місце й повернувся до столу.

Журнал був розгорнутий на останній заповненій сторінці. Льошин почерк, великий і рівний, займав належні графи з такою впевненістю, якої Борисові зараз бракувало навіть для власного прізвища. Він провів пальцем по рядку, перевірив вільні комірки й присунув до себе стілець.

Усе це він умів.

За місяць стажування він устиг переконатися, що робота нічного чергового лише збоку видається заняттям, яке вимагає особливого душевного складу. Насправді були потрібні уважність, розбірливий почерк і здатність не переплутати номери. Небіжчикам було геть байдуже, які переконання сповідує людина, що приймає їх на тимчасове зберігання. Борисові така терпимість подобалася.

Першими днями він, щоправда, підозрював, що обрав не той спосіб заробітку.

Запах формаліну із солодкуватою домішкою тліну зустрічав його біля дверей і супроводжував до ранку. Потім Борис знаходив цей запах на руках, на одязі, у власних конспектах. У їдальні довго принюхувався до супу, аж поки помічав, що сусід їсть те саме з нічим не затьмареним задоволенням. Наприкінці першого тижня це минуло. Запах залишився, зникла потреба щохвилини про нього думати.

Особливо повчальними були Льошині перекуси.

Санітар розкладав їжу з такою ґрунтовністю, наче для спокійної вечері насамперед була потрібна відсутність неспокійних сусідів. Борис спершу виходив подихати, потім навчився сидіти за столом, не дивлячись на чужий бутерброд, а ще за тиждень і сам розгорнув принесений із гуртожитку пакунок. Льоша зиркнув скоса, підсунув хліб і нічого не сказав. Це Борис визнав остаточним підтвердженням професійної придатності.

Сьогодні підтверджувати її належало самому собі.