Майстер парасольок

Майстер парасольок

На вузькій брукованій вулиці, на цокольному рівні, була розташована  крихітна майстерня з облупленим написом: “Ремонт парасольок”.

Там мешкав дідусь, який умів розмовляти з дощем.

Його руки — тонкі, але сильні — дбайливо лагодили поламані спиці, натягали нову тканину, випрямляли ручки. Здавалося, що кожна парасолька оживає в його долонях і знову вірить у сонце.

Він не поспішав. Нікуди не поспішав уже багато років.

На стіні, поруч із старим годинником, висіла пожовкла світлина: гарненька дівчина у вишиванці із жовтою парасолькою та з жовтими хризантемами в руках.

Олеся.

Перше й єдине його кохання.

Вона сміялася так, ніби знала якусь таємницю всесвіту. Вона вірила в нього, коли він тільки починав лагодити старі парасольки у підвалі батьківського дому. Казала:

“Якщо людина може полагодити зламане крило — вона зможе полагодити й серце.”

А потім з’явилася інша — яскрава, вимоглива, мов гроза посеред липня. І він пішов за нею, бо тоді здавалося, що справжнє життя — це буря, а не спокій.

Минуло багато років. За плечима дві жінки, два шлюби, два життя — але жодного забуття.

Він і досі носив у кишені маленьку срібну шпильку — від тієї парасольки, яку колись лагодив для Олесі.

В це раз осінь була теплою та лагідною, майже без дощів, і до нього ніхто не приходив полагодити парасольки. Тоді, він нарізав з білого картону маленькі карточки, накшталт, візитівок і написав: «Ремонт парасольок», дописав адресу і домалював зверху жовту розкриту парасольку. Поклав кілька у кишеню і попрямував до супермаркету. Буду людям роздавати, подумав він, як зараз це роблять на вулицях.

Він протягував візитівка кожному перехожому, але їх не брали. Хтось вибачався, хтось відмахувався, як від настирливої мухи.

Тоді він зайшов у середину супермаркету, щоб подивитися на парасольчаний бутік і завмер від побаченого. Молода дівчинка, яка не могла обрати собі парасольку, чим вельми дратувала продавчиню, була дуже схожа… на його Олесю. Та ще і в цей осінній день – день народження його коханої жінки. Співпадіння? Може він побачив те, чого не існувало? Якби він знав, що вона досі його кохає, він би біг до неї, як молодий дурний хлопчисько.

• Вам яку? – питала продавчиня дуже тендітну дівчинку, - Ви вже визначилися з кольором, виробником, з кількістю спиць?

Дівчина торкалася пальчиком до кожної парасольки на великій стінній вітрині і не звертала увагу на питання.

• Ще треба розуміти: Вам треба механіка, автомат чи полу автомат? – продовжувала набридати рудоволоса продавчиня із чорними «із семидесятих» стрілками на верхніх повіках. Скажіть що Ви шукаєте? Я ж тут, щоб допомогти!

Зелений, квітчастий, червоний, в смужку… Кольорів безліч.

• Дівчина! Я, взагалі, з Вами розмовляю, - дуже голосно промовила руда продавчиня.
• Ось, покажіть мені оцей, - світловолоса дівчинка ткнула пальчиком на жовту парасольку у самому верхньому ряду, який був, майже під стелею галантерейного магазину.

Продавчиня глибоко вдихнула магазинне повітря з гумовим присмаком, розвернулася і пішла в підсобку. За хвилину, шкрябаючи переносними металевими сходинками об підлогу, вона дотягнула їх до вітрини і вже лізла наверх за жовтою парасолькою.

• Може, для порівняння ще якусь показати, - промимрила продавчиня, стоячи на сходинках, - Ви вибрали не кращої якості парасольку.
• Будь ласка, цю, - підтвердила свій вибір дівчина, - хочу таку, сонячну.
• Але ж Ви втомитеся її ремонтувати, тут абиякі спиці, - продавчиня подала їй парасольку і обережно спустилася долу.
• Кх-кх, - кашлянув дід, який мовчки спостерігав за вибором парасольок, - немає нічого вічного в цьому житті і немає нічого такого, шо не можна відремонтувати, - хриплим від хвилювань голосом він промовив свою істину, а може і не тільки свою. Істину.

Він протягнув дівчинці візитівку «Ремонт парасольок» з адресою.

Дівчина усміхнулася дідусеві, взяла візитівку і поклала в кишеню. Розрахувалася на касі і випурхнула із магазину.

Наступного дня він приніс в майстерню оберемок жовтих хризантем з краплями від дощу і оселя наповнилася неймовірним ароматом осінньої любові. Вкотре, порозкладав по полицях та шухлядах інструмент й матеріал для ремонту парасольок, він побачив у вікні жіночі ніжки у чорних, мокрих від дощу, чобітках. За хвилину двері майстерні відчинилися і перед ним з’явилася струнка сива жінка з жовтою парасолькою у руці, з якої стікали цівки води.

• Привіт, Іване, - прошепотіла вона схвильовано, - впізнаєш?

Тремтячими руками дід зняв окуляри і подивився їй у самі вічі, які нітрохи не змінилися – такі ж добрі, проникливі, з густими віями:

• Олеся? Як ти мене знайшла, люба?

Жінка розкрила парасольку і показала майстру:

• Ось, одна спиця зламалася, Іване, знаю, що ти таке рятуєш.

Іван розсміявся і обійняв Олесю.

• Якщо я не помиляюся, ця парасолька ще вчора була цілою? Що ж таке трапилося? – прошепотів він їй на вушко.

Вона прибрала вбік парасольку і усміхнулася так сонячно, що в майстерню повернулося літо:

• Прийшлося зламати парасольку, щоб була причина прийти до майстра, який її полагодить.

Він мовчки взяв парасольку. На мить йому здалося, що роки розтанули, що знову весна, і вона стоїть перед ним у вишиванці, сміється, як тоді.
— А я все чекав, коли поламається небо, щоб ти повернулася, — прошепотів він.
І десь за вікном дощ перестав — ніби теж втомився чекати.