— Егей, хлопче! А куди ти її цуприкуєш? Ану, гетьте від горища! Бач, які меткі та ранні! — так браво вигукував на все подвір'я дід Михайло, уздрівши свого внука Ромку з тендітною дівчиною Майкою біля старенької драбини, що вела до горішніх дверей стодоли. — Я вам покажу, як женихатися ні світ ні зоря! Бач, моду вони взяли на горище лазити... Сиділи б отам на лавці під вікном, гомоніли б собі тихцем...
- Бу-бу-бу… Розбубонілись ви, діду, зрання! Чого вам не спиться? – огризається внук, але від драбини відступається, тягне дівку до колодязя, з повного відра злегенька бризкає їй в лице. Майка не залишається в боргу – і собі набирає пригорщу та й хлюпає просто в пазуху парубкові. Той з несподіванки верещить, тріпає мокрою сорочкою, скаче навколо колодязя.
- От навіжені!— ховає посмішку під вуса дід і чимчикує до хвіртки, щоб погукати на цеп Рябка, бо скоро худобу до череди гнатимуть. Спориш на подвір'ї ще й росою не взявся. Чи не на дощ? Хай би ще поквітували яблуні та бджоли біля них погули... Чиргикнула хвіртка, кудлатий Рябко тернувся об діда і проскочив у двір. Біля колодязя вовтузяться молоді — то обливалися та реготали, а то таки всілися і шепочуться під яблунею. Пелюстки яблуневого цвіту сипляться на них, осідають на Майчиному довгому волоссі, плутаються в Романових кучериках. Дід і собі провів по сивій чуприні жорсткою долонею, витрусив кілька біленьких кружалець:
- Що то весна! Рай земний... Цвіте, пахне, колишеться... Хто вмер, той пожалкує...
Михайло знав про що застерігав молодих. Саме в такі травневі досвітки оце горище, правда, тоді воно ще було під солом'яною стріхою, а не під шифером, — заманило і їх з Тетяною. Причілок був благенький — із тоненьких дощок, крізь які пробивались перші промені сонця. Серця їх бились так гулко, що, здавалось, вискочать із грудей. Дівчина боялась розплющити очі, а хлопець закривав її собою від отих вузеньких промінців, щоб вона не здогадалась, що сонце зійшло, що пора бігти на ферму, доїти корів...
- Таню, рибко, як же діждати того вечора, цілий день без тебе! — шепотів Мишко, обціловуючи тремтливі повіки, розчервонілі щічки. Вона тулилась і тулилась до його широких грудей, наче хотіла сховатись від усього світу з його роботою та клопотами. Як солодко, як щемливо мліє душа... Як туркотять голуби побіля причілкових дощок — там у них на горищі гніздечка, вже й пташенята вилупились, — пищать, мов навіжені. Зголодніли... А голубка біля голуба, як люба дружинонька, щось у пір'їнках вищипує, щось туркоче-наказує. Зараз він вилетить у круглий отвір причілка і незабаром повернеться — черв'ячка принесе.
Надумали молодята зійтися. З тим і до батьків прийшли: спочатку до Тетяниних, а тоді й до Мишкової матері. Майбутня свекруха нічим не перечила, тільки шкодувала, що батько не повернувся з фронту і не порадіє за сина.
- Весілля гуляти ранувато, хай би по осені, — зауважила тітка Мотря, Тетянина мати. — А то, кажуть, якщо в маю, то й маятись доведеться довіку.
- Із твоїми забобонами вона в дівках і постаріє, — заперечував батько. — Надумали — хай одружуються, а ні — то Мишка завтра ж на цілину відправлять, тільки Тетяна його й бачила. Таких, як він, роботяг, не дуже в колгоспах утримують, а більше — на передову, новий лад будувати! Я б його й сам на фронті у танковий екіпаж зачислив, так він же під стіл пішки ходив!
Дядько Остап сміхотливий, весь час підморгував майбутньому зятеві. Дарма, що з палицею після війни ходив — жарти з нього так і сипались... Хтось казав: циганської натури чоловік. Серед ночі прокинеться і сміється; анекдот якийсь згадав. Що з бабами радитись — мужик звів їхні руки і заохотив іти до ЗАГСу.
- От таки й тесть у мене, — душа! — радів Мишко. — Хороший батько у тебе, Таню... А я свого й не пам'ятаю.
Дівчина співчутливо заглядала у вічі, горнулась до хлопця, мрійливо мружилась від травневого сонця. Весняночки пробивались у неї по лобі, насідали на кирпатого носа, розсипалися по щоках. Вони просто зводили з розуму Мишка. Якось вранці, прокинувшись вже у шлюбній постелі, не міг намилуватись кожною цяточкою. Яка ж вона мила, пахуча, мов ягідка-суничка!
Майже щоранку він вставав із постелі раніше, давав їй додивитись найсолодші сни, жалкував, пестив... Цікаво, кого вона йому подарує: хлопчика чи дівчинку? З цим питанням — десь у глибині душі — летів на мотоциклі до гаража, віднаходив у «бардачку» в кабіні самоскида блокнотик з її портретом, милувався і знову клав на місце. Посилали в далекі рейси. Будматеріали завозили з самісінького Криму. Колгосп споруджував гігантські комплекси — для утримання худоби. Використовували не тільки цеглу та шлакоблок, потрібен був і ракушняк. Дорога неблизька, їхали з напарником — флотським парнягою — Петром-шибайголовою. Мишкові було з ним ні холодно, ні жарко, а інші водії просто відхрещувались від цього баламута. Одне, що торохтів безупинно в дорозі, друге — любив «поварити воду», покепкувати над кожним. Мишко — не з тих, хто дуже зважав на матроські штучки Петька. Та й той ніби робив якийсь виняток для вайлуватого роботяги, ніби аж поважав його, смирнішав й примовкав.
Повертаючись з далеких доріг, завертали у Мишків двір. Жили молодята окремо, з допомогою Тетяниних батьків купили хату. Зять обіцяв віддати борг протягом року, хоч його ніхто й не зобов'язував до цього.
Петро холостякував, розквитавшись із невдалим шлюбом. Його колишня дружина з дитиною перебралась до матері, спираючи все на «дурний флотський характер». Шибайголова ніколи не розлучався зі своєю тільняшкою, любив зачіпати хлопців біля клуба, нариватись на бійки й «потасовки».
У Мишка він помітно стишувався, з-під лоба поглядав на оголені до плечей красиві Тетянині руки, на круглий виріз сукні, яка не в змозі була прикрити повніючі груди. Жінка ставила на стіл усе, чим була багата хата: холодець, смажену рибу, копченю, пампушки... А найголовніше — запашний янтарний борщ, за яким так скучив матрос-холостяк. Петро сьорбав та поглядав на господиню, підхвалював. Мишкові наче хто перцю в тарілку сипав: одно підкашлював та давився. Щось чуло його серце. Вже й не радий був тому, що Таня славилась гостинністю. Здавалось, що вона тільки прикривається щедрістю та хлібосольством. Наче справжня «роздайбіда» — кожного готова пригощати. Щоб не так помітно було, що «флотському» віддає перевагу...