Майор Крижанівський В.П.

       Хочу розповісти про одну людину, знайомство з якою мені доля подарувала в юності. Це викладач військової справи у Київській середній школі №71 майор у відставці Крижанівський В.П. Я до свого сорому не пам'ятаю його ім'я та по батькові, але решту добре запам'ятав. Його повинні і не можуть не пам'ятати усі випускники нашої школи. Він багато років працював викладачем. І хоча він, звичайно, був зі своїми дивностями і частенько діти над ним сміялися, але я хочу розповісти про один непересічний випадок, який змінив ставлення всіх до нього. А в мою пам'ять врізав навіки.

       Навіть не знаю, як його зараз називати. "Майор Крижанівський". . . - якось помпезно офіційно. "Товариш майор". . . - теж якось незручно. Справа в тому, що його в школі ніхто не називав на ім'я та по батькові. Завжди "товариш майор" і це правильно. Як зараз його називати? Пробачить він мене через стільки років, але навмання привласнити йому ім'я безсовісно. Він на це не заслуговує. Значить продовжуватимемо його називати за званням.

       Почну з того, що в перші дні війни у ​​1941 році було дуже поширене серед хлопчиків 17-ти років було модно додавати собі рік-два, щоб потрапити на фронт. Так зробив і він. Додав собі півтора року й у перші дні пішов добровольцем на фронт. Воював, був нагороджений орденом та бойовими, а не ювілейними медалями. Щодо поранень у школі він ніколи не говорив, але достовірно відомо лише одне – якось у рукопашному бою його якийсь ганс вдарив прикладом. Удар припав у голову в область вуха. І майор став погано чути. Але дітей він любив і після війни у ​​званні майора пішов працювати до школи. Після перемоги ветеранам звання не надавали. Це вже нашого часу всіх ветеранів зробили полковниками.

       Він міг під час уроку розповідати як одягати протигаз і, одягнувши його на себе, продовжував щось пояснювати. І тільки за сміхом у класі він розумів комічність ситуації. Міг якусь дрібницю розжовувати довго і це смішило учнів. Але треба майору віддати належне – він дуже душевно ставився до дітей. І до нього всі ставилися з повагою, але з усмішкою. Він дуже старанно тренував парадний крок на плацу перед школою, дбайливо розповідав як розбирати та збирати автомат. Детально пояснював як краще кидати навчальну болванку-гранату, щоб було далі. Іноді розповідав просто життєві істини та вчив життю. Він при нас запровадив формені погони із червоної матерії з написом 71.

       Коли ми були у 10-му класі до школи прийшло розпорядження брати участь у несенні служби на могилі невідомого солдата у парку Слави. Тоді з метою патріотичного виховання був такий порядок – теплою весною кожна школа Києва виставляла на пост №1 біля вічного вогню старшокласників. На три дні. Учні 9-их та 10-их класів. Все по-справжньому – у спеціальній формі, у пілотках, у білих перчатках, всього шість змін, чотири особи зі справжніми, але без бойків автоматами з магазинами стояли по годині біля вічного вогню. Чотири дівчинки, теж у формі в кожну зміну, стояли по кутках у рядах біля могил похованих героїв, чиї імена увічнені на плитах. Кожну зміну приводив свій розводячий. Чим наша служба відрізнялася від справжньої варти, це тим, що ми стояли тільки у світлий час. Все ж таки діти. Звичайно, ми кілька днів перед школою тренувалися і майор стежив, показував і розповідав як і що треба робити.

       Першого дня ми зібралися у школі, яка знаходиться на Печерську біля могили невідомого солдата і звідки заздалегідь виходили зміни нести службу. Усі ошатні, наглажені, дівчата з білими бантами. Я був призначений у першу зміну на переднє місце (двоє юнаків стояли спереду, а двоє ззаду по квадрату навколо пам'ятника трохи далі вогню).

       І ось з'являється сам товариш майор. У парадній військовій формі з усіма нагородами. Усі були здивовані. Чому? Навіщо? По життю йому парадна форма була не потрібна - він у парадах не брав участі, біля прапора на посту не стояв. Він завжди ходив у повсякденному. Навіть у випускному альбомі він у повсякденці. Його навіть на свята ніхто у "парадке" не бачив.

       І ось нам виходити. Ми будуємось і вже готові. І тут відбувається просто неймовірне. Підходить майор до нашого розводячого і каже:

     - Дозволь першу зміну мені самому відвести на пост.

       Звичайно, заперечень не було. І він нас сам повів. Спочатку просто строєм вулицею до входу в парк, а потім парадним кроком до самого пам'ятника. Я йшов одразу за майором першим. Які почуття я відчував і які думки у мене були важко було передати. Я згадав свого діда загиблого в перші дні війни під Києвом, я дуже хотів, щоб нас бачили герої поховані на алеї Слави – генерали, полковники, Герой Радянського Союзу двадцятирічний старший лейтенант Должанський Юрій Моісейович, який один із перших форсував Дніпро вище Києва та всі інші. Але вони віддали своє життя.

       Як воював майор Крижанівський я не знаю, але те, що він зробив того дня біля могили невідомого солдата, коштувало дорогого і настільки увійшло до дитячих сердець, що забути це неможливо. Враховуючи, що тоді після війни минуло 33 роки, та й майору було не 17 років, його вчинок був настільки великим, що ми відчували себе причетними до великої пам'яті героїв війни, які віддали своє життя.

На другий і третій день майор уже приходив у звичайній формі і через свою скромність він навіть не фотографувався. Дуже шкода, що тоді першу зміну у перший день не фотографували. Нас багато знімали в останній день. І як ми стоїмо, і як ми йдемо і групову фотографію, але найголовніше не сфотографували.

Світла пам'ять герою війни та педагогові товаришу майору Крижановському В.П.