Розділ 3. У Скрутську

   Поки наші друзі їдуть у Скрутськ, я коротко розповім про це місто.

  Скрутськ — це невеличке портове місто з населенням тисяча осіб (так само як і в Бошуті). Він нараховує зайвих 10 тис. робітників з Роста Нікітоса і 5 тис. крутоносів з Лумдата. Тому, по-справжньому там жителів: 16 тис. осіб. У цьому місті ніколи не ставалося бід. Так, на нього ніхто не нападав: а ні зомбі, а ні скелет, а ні викликач, а ні кріпер, ніхто: увесь він залишався цілим та неушкодженим. Не зараховуючи те, що у місті іноді ставалися біди (наприклад: вторгнення ендерменів — про них я розповім трохи пізніше), жителі міста Скрутськ багаті екскурсіями. Так, кожний житель має право на те, щоб влаштувати свою першу екскурсію безкоштовно. Тому, й зайняті вони справами та екскурсіями.

  Скрутськ був (доречі) бідним містом: не через те, що немає грошей на запас, а через те, що половина з них не знають так багато нових слів, які з'явилися у шістнадцятому віці й до сьогодення. Тільки люди, які були іноземцями або жителями родом з інших міст знали повністю словник українського та інших мов.

  Тепер, давайте повернемося до наших друзів, які вже під'їжджають до Скрутська.

  Микита й Максим були дуже раді, що вони приїхали у портове місто Скрутськ. Максим, коли вони доїжджали до вокзалу, спитав Микиту:

  — Микито, а... Забув тебе запитати... Загалом, як живуть жителі Скрутська: мирно чи немирно?

  — Там завжди мирно, — відповів Микита. — А що? Ти думав, що там завжди випадаються війни?

  — Ні, — пояснив Максим. — Просто... Коли я навчався у школі, — почав розповідати він. — то я в „Історії Роста Нікітоса“ знайшов один розділ про це місто, і прочитав його. Ось, що там було написано: „У 1940 році, коли почалася Друга Світова Війна, ендермени хотіли захопити й інші міста Роста Нікітоса, і одразу ж покинули знищенне місто. Спочатку, вони захопили місто Петрадівку (нині — місто Пок), потім дійшли до Пикоти (тепер Бошут) й добралися до міста Скрутськ. Як тільки жителі побачили армію ендерменів, які приходили сюди і зі скелетами, і із зомбі, так тут же розповіли про це меру. Мер, як тільки він дізнався про це від жителів, одразу вирішив покликати воїнів на допомогу, але, на жаль, він не встиг цього зробити, тому що у ту ж секунду, влетіла стріла у сусіднє вікно залу. Мер злякався, і підписав з ендерменами документ, що він віддає місто і його повністю окупували з 5 липня 1940 року по 10 травня 1944 року. Він простояв там цілих (майже що) три роки.”

  — Гм... Цікава історія, — зрадів Микита. — Я також це читав у школі.

  — Круто... А що, якби й наше місто так само залишили окупованим, але не знищували його? — уявив собі Максим.

  — Але треба ж було зменшити число населення світу, ось вони це й зробили, — пояснив Микита. — Щоб над нами познущатися. Гаразд, потім про це поговоримо. А зараз... — і він показав пальцем на вокзал Скрутська: — Повний вперед!

  І вони приїхали у місто Скрутськ. Там вони взяли свої чемодани, які брали з собою у поїздку, і одразу ж побігли до виходу.

  — Ось, ми й дібралися до цього міста! І ми покажемо, хто тут найголовніший! — вже радів Максим.

  — Так! — погодився Микита.

  Максим вискочив з вокзалу, і розтягнув руки та ноги у сторону:

  — Да вітаю вас, любі скрутовці! Зустрічайте нас: поковців!... О! Дивися! — побачив він, як механіки лагодять рейки. — Механіки лагодять рейки! Давай подивимося на них!

  — Давай! — погодився Микита.