Розділ 2. Нова поїздка

   На наступний ранок, Максим встав бордо, поїв і почав чекати зі своїми чемоданом Микиту.

  І ось, у цей час, прийшов Микита зі своїм чемоданом:

  — Привіт, Максим! А я вже квитки нам взяв у дорогу!

  — Вітаю, — зрадів Максим. — Тепер, ми не загубимо надію на те, що ми поїдемо у місто.

  — Тоді, ходімо! На нас чекають неймовірні пригоди! — сказав йому Микита, та й пішли вони на вокзал.

  Доречі, після невдалих моментів на вокзалі (коли Микита й Максим їхали у Скармарловку — село міського типу: усі вже знають цю історію), жителі стали дуже дивними останнім часом: вони трохи мовчали, але розмовляли з іншими людьми (крім деяких касирів, тому що вони називають їх дурмоїдами за те, що вони скривають усю правду про бідні міста (я про Бошут, якщо що, говорю)); перестали останнім часом панікувати; як і звичайно, не звертаючи увагу, усі мирно ходили по вокзалу без запитань.

  Це все здивувало Максима й Микиту, що потім пішли звідси.

  — Ти бачив пасажирів, Микита? — спитав його Максим.

  — Так, бачив: усі вони не панікують і спокійно собі ходять, — відповів йому Микита.

  — Мене це дуже здивувало, — засумнівався Максим.

  — Чого ти там сумніваєшся? — спитав Микита. — Жителі — просто жителі. Вони просто не хочуть казати про щось інше. Просто собі гуляють.

  — Тепер, зрозуміло, — сказав Максим.

  Микита й Максим пішли по вокзалу, і знайшли контролера, який приймає квитки пасажирів й слідкує за порядком у вокзалі:

  — Добрий день! — привітався Микита. — Ось наші квитки у місто Скрутськ, — і протягнув контролеру квитки.

  Контролер перевірив квитки Микити й Максима, а потім віддав їх Микиті, при цьому сказавши:

  — Ваші вагони: №24 і №25. Прошу йти за мною.

  Контролер провів Микиту і Максима до вагонеток, що стояли на рейках.

  — Ваші вагонетки, — показав він Микиті й Максиму рукою на вагонетки №24 і №25. — Приємної поїздки у місто.

  — Дякую! — подякували Микита й Максим контролеру, і кожний сів на свою вагонетку. Микита сів на вагонетку №24, а Максим на вагонетку №25. Потім, вони крикнули: „Повний вперед!“ і натиснули на педаль вагонетки, де й поїхали у місто Скрутськ.

  По дорозі, Максим спитав Микиту:

  — Цікаво, а ми будемо жити у гостях?

  — На жаль, ні. Не зможемо, тому що ми туди їдемо лише на екскурсію, — відповів Микита. — Ми тільки туди й назад.

  — Шкода, — посмутився Максим. — А у Скармарловці ми жили у гостях...

  — Але, це ж у Скармарловці, а це — Скрутськ. Тому, це не може означати, що різниці проживання у цих містах одинакові, — пояснив Микита.

  — Добре, — зрозумів Максим. — А якщо ми не приїдемо до Скрутська?

  — Приїдемо. І я вірю, що приїдемо, — сказав йому Микита. — Обіцяю.

  Згодом, вони виїхали з підземелля, де з'явилися вже у знайомому нам селі міського типу — Скармарловка.

  — Дивись, Микито! — сказав йому Максим. — Ми у Скармарловці!

  — Так, — здивувався Микита. — Але пригоди ще не закінчуються! Повний вперед!

  І вони поїхали далі.