Розділ 5. У Скармарловці

   Скармарловка — село неймовірне! У ньому 300 жителів (якщо не рахувати й місцевих людей з міст), 100 будинків, 1 канчеля, і 3 лише магазина. Це мало, хочу я вам сказати. Але, усе одно місто прекрасне.

  На рейках (точніше сказати, за ними) у Скармарловці є табличка, у якій написано: „РЕЙКИ НЕ ВІДЛАМУВАТИ!!!“

  Це означає, що ми повинні не ламати рейки, інакше Скармарловка перестане свої дороги у міста: Скрутськ, Багрянськ, Бінськ, Смітськ, Колдовськ, Февральськ, Аклорськ, Градськ, Алейськ, Миколайськ, Братськ, Альмарськ, Альмаровка, Бровка, Подловка, Горохарськ та інші міста.

  Так от, тут живуть, як вам сказати, вільно. Так, тут не треба триматися за якісь правила, тут, потрібно сказати, живуть як селяни.

  Тут є ще один будиночок господарський, де саджають квіти та продають глину — канчеля.

  У канчелі можна посадити квітку: фіалки, соняшника, незабудки, мака, тюльпана та інших. Якщо квітка виросла, її можна забрати додому, заплатив при цьому 100 нікітосів. А глина продається різна: зелена, жовта, червона, чорна, біла, синя, фіолетова, коричнева, та інші.

  Із неї можна зліпити що завгодно, заплатив при цьому 50 нікітосів.

  І так, щось ми затрималися про розмови зі Скармарловкою. Ну, якщо це так, то повертаємося до наших друзів.

  Микита й Максим були просто раді, що вони приїхали в Скармарловку. Доїхав до вокзалу, Микита сказав Максиму:

  — Ну, нарешті! Ми у Скармарловці! Ти радий?

  — Так, звісно ж! — посміхнувся Максим Микиті. — Якби не наше бажання, то ми б ніколи вже не поїхали!

  — От то та! — погодився з ним Микита. — Зато повеселимося добре!

  — Ага! — погодився з ним Максим. — Буде дуже круто!

  — Так!!! — раптом закричав Микита. — Повний вперед!!!

  І вони, зі своїми сумками, пішли у село міського типу — Скармарловка.

  На вулиці було красиво. Тут ходили селяни зі своїми дітьми, тут стояли зручні дерев'яні будинки, тут ходили і люди з міст, у яких усе як звичайно: із селянів перетворюються у міщан.

  — Дивись, які тут добрі люди йдуть, — мило казав Микита.

  — Ага, звісно, — погодився Максим.

  — Тут, ти побачиш добре перед своїми очами, тут ти будеш жити як удома, і тут саме-саме найголовніше...

  — Що? — здивувався Максим.

  — Саме-саме найголовніше... — Микита зупинився і продовжив: — ...Товариші!

  — Або друзі! — з посмішкою сказав Максим.

  — Або сусіди! — каже на це Микита.

  — Або покемони! — сказав Максим.

  І усі засміялися:

  — Ха-а-а-а-ха-ха-ха-ха-ха!!!!!!!!!!

  Згодом, вони заспокоїлися:

  — Ух ти! — здивувався від сміху Максим.

  — Ага! Бачив як треба! — сказав Микита. — Ух! — зітхнув він. — Ну й жара!

  — Ага! — погодився з Микитою Максим. — Така, що і в будинку не сховаєшся!

  — Так! — сказав йому Микита. — І як тут усі будуть жити у цій жарі? Це несправедливо!

  — Так! Це ні в казці сказати, ні пером написати!

  — Ага! — сказав Микита і зупинився біля будинку: — Дивись на цей будинок! Ми тут жити будемо.

  — Оба-на! — здивувався Максим.

  — І не дивуйся! — сказав йому Микита. — Бачиш, які тут будинки будують.

  Микита постукався у двері. Вони були зараз: вулиця Самуїлова, будинок 2А.

  — Не можу дочекатися, коли двері відчинять! — знехтував біля порога Максим.

  — Почекай, — заспокоїв його Микита. — двері нам вже відчиняють.

  І тут із дверей висунувся худий молодий чоловік.