Розділ 4. Розмови Микити і Максима під час поїздки в Скармарловку

   Густо, брудно та незручно під землею їздити. Але це потрібно, адже наші друзі вже розмовляють під час поїздки в Скармарловку. Послухаємо їхні розмови.

— Ми їдемо, їдемо, їдемо,

їдемо, їдемо, їдемо, їдемо!

І ми їдемо! І ми їдемо!

І ми, і ми їдемо! —

заспівали Микита й Максим.

  — Ха-ха-ха! — засміялися Максим й Микита. Максим голосніше сміявся, ніж Микита.

  — А ну цить! — замахнув на Максима рукою Микита. — Скелетів розбудиш!

  — Пробач, — заспокоїв його Максим. — Я ненавмисно!

  — Від „ненавмисно“ — б'ють навмисно! — розізлився на Максима Микита. — Ти що: хочеш, щоб усі скелети, які ходять над землею, повстали над землею і вбили нас? Га?! Ти знаєш, що люди повинні жити на землі, а не улітати у повітря до богів? До того ж, тут і відьми гуляють на продажу!

  — Ну і що? — здивувався Максим на Микиту. — Вони нам нічого не зроблять.

  — Максим!!! Це погані жінки!!! — накричав на Максима Микита. — Вони варять зілля!!!

  — Ну і що? Воно не отруйне!

  — Отруйне! Ще як отруйне!!! Ти тільки уяви: гуляєш, значить, по землі, а вони як тебе побачать, так давай кидати на нього різні зілля: стрибуна, отрути, швидкості, повільності, життя... Ти знаєш, що це небезпечно, якщо дивитися з іншої сторони де ти, а де вона? Га?! А викликачі ще жахливі! Як побачать тебе, так давай викликати крокодила, янголів-вбивців, або ще когось! Га? Тобі буде приємно?

  — Ні, звісно, — відповів Микиті Максим. — Мені не подобається, як вони мене вбивають.

  — От, бачиш: не подобається тобі це! Але, скажи мені на милість, де ти бачив, щоб відьми, викликачі, та інші істоти були добрими, скумоїдна твоя голова?!

  — Не знаю. Думаю, що ніде.

  — От то та! — гаркнув на нього Микита. — А кріпери взагалі шалені! Як побачать тебе, так давай на нього нападати. І він взривається. І ми ранені. Ще один кріпер біжить до нас, і він знову взривається. Ми повністю ранені, і коли біжить останній кріпер, то він також взривається, і ми помираємо. Бачиш, які у нас скумідали на світі з'явилися!

  — Бачу, — відповідає Максим. — Але лавовий куб просто жахливий! Побачиш його — і він побачить тебе. І почне нападіння на нас. І він перестане своє нападіння тільки тоді, коли він нас вб'є! Бачиш, ці бдичі завжди повсюду є!

  — Ага! І зомбі також ненормальні! — погодився з Максимом Микита. — Бачиш їх — і вони усі на тебе нападуть! А якщо вовків подразнити, то також усі нападуть, і тоді уся вина наша. Скумоїди це, а не вовки!

  — Ну, так, — погодився Максим.

  Ітак, наші друзі вже довго їздять на вагонетці в Скармарловку. Тільки один Максим не дожидається.

  — Ну коли ми приїдемо в Скармарловку? — питав він у Микити.

  — Скоро, скоро, — старався його заспокоїти Микита.

  Раптом, перед очами наших друзів засвітилося щось в відверстії.

  — Почекай, — здивувався Максим. — Що це за світло у далечині?

  — Ти думаєш про те, що і я? — спитав з посмішкою Микита.

  — Скармарловка!!!

  Максим казав правду. Вони вже в Скармарловці.

  Згодом, вони виїхали з підземелля й показалися вже у селі.

  — А тепер, повний вперед! — приказав Микиті Максим.

  І нажав потуго педаль вагонетки, вони під'їжджали до Скармарловки.