Історія Хорхе

На одному пальмовому дереві, дуже далеко від того місця, де мешкав Мігель, жила зграя ревунів. Вони були дуже дружні й завжди трималися всі разом: разом розшукували їжу, разом бавилися, ну і, звісно, разом рятувалися від хижаків. Очолював зграю сильний і досвідчений ревун, який доводився рідним дядьком Хорхе. 

Кожен у зграї стояв горою один за одного. Але це був не просто дух побратимства — це був спосіб виживання. Якщо хтось із хижаків полював на члена зграї, за нього одразу заступалися інші й проганяли ворога.

Як правило, ревуни на одному дереві довго не засиджувалися,  постійно змінюючи місце проживання. Але якщо якась пальма їм припадала до вподоби, вони могли на довгий час обрати її своєю домівкою. 

Час від часу вони або всією зграєю, або невеличкими групами відлучалися в інші частини лісу, щоб підкріпитися, а потім поверталися на свою пальму. 

Але одного дня почали відбуватися підозрілі речі. Якщо хтось із членів зграї віддалявся від домівки на таку відстань, що зникав із поля зору, назад уже не повертався. Це було досить дивно. Навіть коли родина намагалася його відшукати, від нього й сліду не було. Наче крізь землю провалився! І так сталося вже кілька разів. 

Ось одного разу ватажок разом зі своїм братом — батьком Хорхе — вирушили також на пошуки фруктів та горіхів, аби й самим підживитися та поповнити запаси, які ревуни завжди мали на «чорний день». А заодно й перевірити, що буде, якщо відлучитися досить далеко. Що ж там таке відбувається, що ревуни зникають без сліду? Вони були впевнені, що удвох-то впораються з будь-якими негараздами. 

Коли батько та дядько Хорхе не повернулися навіть на другий день, ревуни вирішили влаштувати розслідування. 

Хорхе та ще декілька членів зграї пішли розпитувати мешканців джунглів, куди поділися їхні сородичі. Та всі здивовано відповідали, що не знають. Хоч кого б ревуни не питали — отримували одну й ту саму відповідь: ніхто зниклих мавп не бачив. Причому коли жителі ліса відповідали, створювалося враження, начебто вони щось знають, але бояться казати. А може, Хорхе це лише здавалося. Цілком можливо, що звірі й справді нічого не знали. Але малоймовірно, щоб ревуни вчора пішли по фрукти й лишилися непоміченими, хіба ні? Цілий день Хорхе з побратимами розпитували кожного, хто траплявся їм на очі. І лише ввечері до них прийшла ідея: треба спитати в головного пліткаря джунглів — броненосця Факундо! Він завжди все про всіх знає. Він точно мав бачити ревунів! 

Та коли мавпи відшукали броненосця, він також почав підозріло ухилятися від відповіді: “Нічого не бачив, нічого не знаю”. У це вже ревуни не повірили — не може цього  бути, щоб Факундо нічого не знав!

— Я нікого не бачив. Я взагалі нікого вчора не бачив. А ревунів тим паче, — сказав броненосець і почав зариватися в землю.

— А що це ти робиш, Факундо? — почав насідати ревун, знаючи звичку броненосців зариватися в землю при небезпеці. — Ти точно щось від нас приховуєш!

— Я нічого не знаю, — наполягав на своєму Факундо.

— Як це ти не знаєш? Не бреши, Факундо! Та ти все про всіх знаєш, ти головний базікало в джунглях! — не вгамовувався ревун.

— Гей, прошу мене не ображати! — запротестував броненосець  і шпурнув землею в обличчя Хорхе.

— Гаразд… — вдавано спокійно відповів ревун, обтрушуючись. — Я не буду злитися, якщо ти будеш чесним зі мною, а не ховатимеш голову в пісок… ну, у цьому випадку — в землю.

— Я ж тобі кажу: я нікого не бачив, — продовжував гнути свою лінію Факундо.

Але по броненосцю було видно, що він щось приховує.

— Факундо, от як так? Як розповідати про всіх якісь дурниці — то ти перший, а як сказати щось справді важливе — то тікаєш, — присоромив броненосця Хорхе. 

І це подіяло. Факундо виліз зі своєї нори й уважно подивився на співрозмовників. 

— Гаразд. Так, я бачив ваших родичів, — після короткої паузи нарешті зізнався Факундо майже пошепки.

— Ну, далі!

— Я бачив їх біля он того дерева. Ще я пам’ятаю: у їхній бік ішов ягуар Матіас.

— І що було далі? — ревуни завмерли в очікуванні продовження.

— Не знаю. Мені самому треба було рятуватися. Я зарився в землю й став чекати, доки він піде. А коли виліз із нори — нікого вже не було. Ні ягуара, ні ревунів.

— Серйозно?

— Так, — співчутливо покивав головою Факундо.

Ревуни все зрозуміли: здається, їхніх родичів убив ягуар. 

Треба йому помститися! Мавпи твердо вирішили, що так цього не залишать.  Матіас має поплатитися! Хорхе й його друзі озброїлися палицями й зібралися йти до печери, де за чутками мешкав Матіас.

— Ти впевнений, що це гарна ідея — йти до ягуара в печеру? — засумнівався в доцільності цієї витівки друг Хорхе.

— Треба йому помститися! — Хорхе вже було не зупинити. 

Більшість членів зграї його підтримала, і вони почали обмірковувати план помсти ягуарові. Перше, що вигадали:  треба дочекатися, коли Матіас вийде з печери й закидати його камінням!

Довго думати не стали. Сказано — зроблено! 

— Ти поплатишся за все, Матіасе! — все повторювали ревуни, перестрибуючи з дерева на дерево. 

Зайнявши найближчу до печери позицію, мавпи приготувалися до помсти.

Чекати довго не довелося. Невдовзі з печери й справді вийшов ягуар!

— Плі! — скомандував Хорхе й десятки камінців полетіли в бік Матіаса. 

Більшість із них пролетіла, звісно,  повз, але кількість була вражаючою. Деякі з каменців влучили, проте не лише не поранили, а тільки розлютили звіра. 

Ягуар був не зі слабкого десятку. Він швидко зрозумів, звідки йде загроза й замість того, щоб сховатися, кинувся за мавпами.