Розділ 3: Грім і блискавка

Коли сонце зійшло над деревами, в таборі настав спокій. Було чутно шелест листя дерев від вітру та цвірінькання птахів вдалині. Після ночі, сповненої чужих голосів, тривоги й уривчастого сну, ця тиша здавалася майже неприродною. Вода лежала гладкою темною поверхнею, лише зрідка здригаючись від руху десь у глибині, а між деревами повільно повз ранковий туман. Біля згасаючого багаття ще лишався слабкий запах диму, змішаний із вологим листям і рештками вчорашньої їжі.

Лілібет сиділа біля самого берега навпочіпки й кілька хвилин мовчки дивилася у воду. Вона вже встигла змочити пальці, понюхати краплі, розтерти їх між долонями й навіть торкнутися язиком, після чого задумливо витерла руку об край плаща. Поруч Ізумі ходила взад та вперед, покусуючи кінчик великого пальця в задумливому жесті.

— Ти впевнена, що це спрацює? — Звук її кроків нагадував солдатський марш, тільки, мабуть, більш рваний.

Лілібет не одразу відповіла. Вона знову провела долонею по поверхні озера, стежачи, як темна вода збирається між пальцями й стікає назад.

— Я впевнена в принципі того, як це спрацює, — нарешті сказала вона й підвелася, розтираючи затерплі коліна. — У конкретному ритуалі — не настільки.
Ізумі завмерла і повільно перевела на неї погляд.

— Чудово. Отже, ми просто імпровізуємо з міазмами, — під звук смішку у феї нервово сіпнулося око.

— Не просто імпровізуємо, — Лілібет підійшла та взяла її за руки. — Якщо правильно сформуємо канал зв’язку, усе має спрацювати. Це закон природи. Ніщо не зникає в порожнечу. І міазми з цієї води нам просто треба кудись подіти. Перли маленькі, але вони ідеальний природний накопичувач.

Фея ще кілька секунд стежила, як наставниця підіймає магією сферу води, а потім занурює туди руку. Вже через мить вода з мутної стала кришталево чистою і свіжою, а все темне, що в ній було, ніби всмокталося в руку бісинки.

— Оце твоє «просто» мені подобається найбільше, — у феї опустилися плечі від відчуття безпорадності. — Я не маю такого тісного зв’язку з природою, як ти, — голос Ізумі став по-дитячому капризним. Бісинка, у свою чергу, розсміялася.

— Невже я нічому тебе так і не навчила? — запитала вона з удаваним докором.

— Друїдки з мене так і не вийшло, — Ізумі надула губи, однак теж посміхнулася.
Лілібет уже збиралася щось відповісти, коли позаду хруснула гілка.
Першим до них вийшов Вільям. Він виглядав так, ніби спав не більше години, але поставу тримав майже бездоганно. За ним підтягувалися Ра, Санні, Аделаїда, Віктор і близнюки. Жидяр намагався зазирнути у воду, ніби мав побачити там щось особливе, а Джикатх, навпаки, тримався трохи позаду й дивився на темну гладінь із такою підозрою, ніби очікував, що звідти ось-ось вилізе ще одна чужа мама.

— Гарний ранок, — Ра зупинився біля води й широко вдихнув свіже повітря.

— Для когось, — Санні пройшов повз нього, навіть не дивлячись у бік паладина.
Ра на мить відкрив рот, але, згадавши недавню образу монаха, вирішив поки промовчати.

Русалка з’явилася майже одразу після того, як Вільям підійшов до самого берега. Спершу над водою показалася знайома голова, а за нею — ще кілька силуетів. Один за одним мерфолки підпливали ближче, поки перед групою не зібралося п’ятеро. Двоє тримали короткі списи з кістяними наконечниками й явно виконували роль охорони. Поруч із ними була та сама русалка, з якою Вільям говорив уночі.
Останньою з глибини піднялася жінка.

Вона була старшою за інших, із довгим темно-зеленим волоссям, у яке були вплетені мушлі й тонкі срібні ланцюжки. На відміну від решти, її одяг не виглядав випадковим набором водоростей і шматків тканини: навіть зношений, він усе ще зберігав залишки колишньої розкоші. На шиї висів великий круглий медальйон із перламутру, а на чолі лежав тонкий металевий обруч.
Знайома русалка підпливла трохи вперед.

— Це Неріда, голова нашого поселення, — тихо пояснила вона Вільяму мовою мерфолків.
Той майже несвідомо випростався ще сильніше.

— Лісея розповіла про вашу розмову цієї ночі, — Неріда уважно оглянула берег, затрималася поглядом на Лілібет, потім на решті дивної компанії й лише після цього звернулася до Вільяма.

— Я сказав правду. Ми хочемо спробувати допомогти, — Вільям кивнув і зробив пів кроку ближче до води, щоб їй не доводилося підвищувати голос.
Неріда перевела погляд на Лілібет, її очевидно друїдичне вбрання та посох.

— Чому? Я не бачу для вас вигоди, — голова мерфолків не поспішала скорочувати дистанцію.

— Це озеро розташоване на землях моїх предків, а отже, ви піддані моєї родини. Допомогти вам — мій прямий обов’язок, — Вільям не став розводити пишних промов про щире бажання урятувати нещасний водний народ. Це могло б вразити молоду русалку, але не їхню очільницю.

Неріда повільно розглядала його.

— Я впізнаю тебе, старший син Діана. Минуло десять літ, відколи ця проказа отруює наші води. Чому ж ти згадав про свій обов’язок лише зараз? — Охорона поруч міцніше перехопила зброю.

Ра було сіпнувся вперед від цих несправедливих звинувачень, однак Віктор зупинив його, притримавши за руку. Хенра напівобернувся, однак наткнувся на хмурий погляд винахідника, який замість слів пояснював, що краще не лізти.

— Мені немає виправдань, — Вільям стиснув кулаки. — Моєму роду немає виправдань, що вони не знайшли вас раніше, — його самого теж дивувала ця думка. Аристократ не вірив, що батько забув про мерфолків. — Але зараз я тут, і я не відступлю. Я дав слово вам і собі, що не залишу ваш народ на смерть.
Неріда витримала його впертий погляд і зрештою схвально усміхнулася.

— Ти дійсно з роду Артезіанських, — вона зробила кілька кроків уперед, лишаючись у воді лише по коліно. Посмішка її стала величаво-дружньою, і вона простягнула йому руку у вкрай манірному жесті.
Без зайвих питань Вільям підійшов до неї, не роззуваючись, та, прийнявши руку, став на одне коліно, підносячи кісточки її пальців до свого чола.