Розділ 2: Сон літньої ночі

Туман відступив неохоче.
Ще кілька кроків зеленуваті пасма тягнулися за ними поміж дерев, чіплялися за ноги й повзли слідом, ніби Друза не бажала відпускати тих, кого вже одного разу проковтнула. А потім усе обірвалося майже неприродно різко: Ра першим переступив невидиму межу й одразу відчув, як змінилося повітря. Воно не стало чистішим чи теплішим — просто знову було живим. Холодний вітер торкнувся морди, приніс запах сирої землі, трави й далекої води, і після затхлого мороку міста навіть це здавалося розкішшю.
Паладин устиг зробити ще два кроки, перш ніж сили раптово покинули тіло. Коліна підігнулися, важкий обладунок потягнув униз, і якби Санні досі не підтримував його за руку, обоє, мабуть, опинилися б на землі.
— Твою ж… Що це ще за хрінь? — монах утримав Ра, але майже одразу сам зігнувся, упершись долонями в коліна й намагаючись віддихатися.
Позаду ситуація була не кращою. Аделаїда опустила арбалет і сперлася плечем об найближче дерево. Віктор кілька разів хитнувся, проте все ж утримав рівновагу, а Вільям, який досі ніс одного з близнюків, обережно поставив хлопчика на землю й тільки тоді помітив, як дрібно тремтять його власні руки. Джикатх без зайвих церемоній сів просто на траву, а Жидяр опустився поруч і почав повільно гладити брата по спині.
Тремтіння розлютило аристократа більше, ніж сама слабкість.
— Наче воно висмоктало з нас усе до останньої краплі, — пробурмотів він, стискаючи й розтискаючи пальці, ніби міг силою волі змусити тіло знову слухатися.
— Мені здається, місто вирішило, що ми й так забагато звідти винесли, — Віктор провів язиком по пересохлих губах і важко втягнув повітря, вдячний уже хоча б за те, що воно більше не пахло смертю.
Незнайомка до розмови не долучалася. Щойно вони перетнули межу зараженої землі, вона поклала непритомну продавчиню на траву й знову взялася до роботи. Темні виразки, які ще хвилину тому повзли по шкірі дівчини, перестали розростатися; постать кілька секунд тримала долоню над її грудьми, прислухаючись до дихання, а тоді обережно торкнулася шиї. Пульс був слабким, але рівним.
Лише переконавшись у цьому, вона дозволила собі видихнути й погасила цілюще світло на пальцях.
— Житиме, — тихо повідомила незнайомка, прибираючи з обличчя дівчини злипле волосся. Втома на коротку мить похитнула її, проте вона швидко взяла себе в руки, підвелася й уважно оглянула решту гурту. — А ви як?
Ра, який досі стояв здебільшого завдяки тому, що опирався на спину Санні, підняв великий палець.
— Та ти ледве на ногах стоїш, — монах глянув на нього знизу вгору, не міняючи пози.
— Головне, що тримаюся, — Ра спробував випростатися з більшою гідністю, але перед очима одразу попливли темні плями, тож довелося непомітно повернути частину ваги назад на Санні.
Аделаїда, яка прекрасно це помітила, тихо пирхнула.
— Героїзм аж пре.
Незнайомка не стала встрягати в цю їхню суперечку. Вона перевела погляд з дітей на Віктора, затрималася на роздертому нагруднику Ра й лише після цього кивнула сама собі.
— Нам треба йти далі. Тут уже краще, ніж усередині міазмів, але залишатися просто біля їхньої межі небезпечно, — сказала вона спокійно, проте таким тоном, що це звучало не як пропозиція.
Санні, який саме починав трохи приходити до тями, повільно випростався. На його думку, момент був дуже зручним, щоб нарешті поставити питання, яке мучило його ще від самої Друзи.
— А тепер, може, скажеш, хто ти взагалі така? — він обтер долонею піт із чола й недовірливо примружився на постать у плащі. — Ти звідкись з’явилася, почала палити нежить, стрибати по дахах, тягаєш за собою вовка, а тепер ще й командуєш, куди нам іти. Я, звісно, вдячний за порятунок, але хто ти… ви… ти така?
Вона кілька секунд мовчки дивилася на нього, а тоді підняла руки до каптура й відкинула його назад. Під темною тканиною виявилося зібране волосся, невеликі роги й зелена шкіра; риси обличчя були спокійними, навіть м’якими, але уважний погляд не дозволяв сприймати її як когось, кого легко збити з пантелику.
Аделаїда мимоволі оглянула ще одну бісинку з голови до ніг. Сам факт того, що під каптуром ховалася представниця її ж роду, чомусь трохи зменшив рівень підозри.
— Мене звати Лілібет, — коротко представилася жінка, після чого підтягнула рукав і повернула руку так, щоб усі могли добре її роздивитися.
Під зеленою шкірою проступали знайомі синюваті лінії, такі самі, які кожен із них уже бачив на собі.
Санні машинально поглянув на власне передпліччя. Ра теж опустив очі, а Жидяр навіть перестав гладити брата по спині й витягнув шию, щоб краще роздивитися руку Лілібет.
— О, — Віктор повільно кивнув, і в його голосі вперше прозвучало щось схоже на розуміння, — то ти потенційно не хочеш нас убити?
— Якби хотіла — то лишила б вас на поталу нежиті, — Лілібет опустила рукав і знову сховала сині вени.
Санні ще кілька секунд оцінював її поглядом, після чого важко зітхнув.
— Добре. Це вже звучить трохи краще.
— Питання потім. Спочатку доберемося до зручнішого місця, — Лілібет підхопила непритомну дівчину на руки й зручніше перехопила її вагу.

Цього разу ніхто не сперечався.

Година дороги розтягнулася значно довше, ніж мала б.
Друза справді ніби залишила собі частину їхніх сил на прощання. Ноги ставали важкими, м’язи нили після кожного кроку, а магія, до якої дехто несвідомо намагався потягнутися, відповідала глухо й мляво. Навіть Ра, який спочатку ще намагався підбадьорювати супутників гучними заявами про випробування духу, хвилин за десять говорив уже значно менше.
Санні, звісно, не міг цього не помітити.
— Навіть слугам божим треба відпочинок час від часу, — кинув він, переступаючи через товстий корінь і зиркаючи на паладина збоку.
— Це випробування наших тіл та духів, — Ра зустрів насмішку втомленим, але все ще веселим і впевненим поглядом.
— Ага, — Санні коротко хмикнув і кивнув так, ніби почув абсолютно переконливе пояснення.
— Не «ага», а саме так і є, — Ра спробував вкласти в слова всю гідність служителя бога Сонця, але через втому це прозвучало не надто загрозливо.
Санні лише усміхнувся собі під ніс і більше не сперечався.
Дорога поступово пішла вниз, ліс почав рідшати, а між деревами проступало тьмяне світло. Повітря ставало вологішим; незабаром до шелесту листя додався тихий плескіт води, а ще за кілька хвилин між стовбурами показалося озеро.
Фею вони помітили раніше, ніж сам табір.
Жінка сиділа біля невеликого вогнища й помішувала щось у казанку. Яскраво-рожеве волосся було помітно навіть у сутінках, а попільно-сіра шкіра на перший погляд змушувала прийняти її за дроу, якби не пара напівпрозорих крилець за спиною, схожих на крила великої бабки.
Почувши численні кроки, темна фея підняла голову й спочатку побачила Лілібет, а потім усю дивну компанію за її спиною. Очі Ізумі поступово округлилися, а ложка, якою вона ще мить тому помішувала вечерю, застигла над казанком.
— Ого, — протягнула вона, підводячись. — Наставнице Лілібет, їх так багато!
Бісинка лише втомлено усміхнулася на привітання.
— Ізумі.
Жарт одразу зник з обличчя феї, щойно вона помітила непритомну дівчину на руках наставниці. Ізумі швидко підійшла ближче й коротко оглянула постраждалу.
— вона жива?
— Так. Уже так, — Лілібет кивнула на місце біля багаття.
Ізумі на мить застигла, не впевнена, що правильно зрозуміла почуте, але, щойно шок минув, без зайвих питань відсунула ковдру й розправила її на землі.
— Кладіть сюди. Решта теж сідайте, у вас вигляд такий, ніби вас пожували й виплюнули.
— Майже так і було, — Аделаїда опустилася біля вогню й одразу простягнула до полум’я змерзлі руки.
Джикатх присів поруч, досі блідий після пережитого, а Жидяр примостився з другого боку й знову почав повільно гладити брата між лопатками. Джикатх кілька секунд терпів цю турботу, а тоді невдоволено повів плечем.
— Я нормально, — пробурмотів він, хоча дрібне тремтіння голосу переконувало у протилежному.
— Ага. Тому й трусишся, — Жидяр не припинив руху, лише трохи зручніше сів поруч.
Ра, навпаки, опустився на землю з таким щасливим виглядом, ніби щойно повернувся не з проклятого міста, а з особливо вдалого паломництва. Він відкинув голову й розтягнув зубату пащу в широкій усмішці.
— Але ж вижили! — паладин розсміявся так щиро, що кілька людей мимоволі повернулися в його бік. — Мій бог справедливий і милостивий. Він провів нас крізь пітьму й не дозволив злу поглинути наші душі!
— Тебе там точно по голові били? — Санні, який уже встиг зайняти стратегічно вигідне місце біля казанка, озирнувся через плече.
— Мабуть, щось та прилетіло, — безтурботно вишкірився Ра.
— А. Ну тоді зрозуміло, — монах на мить замислився, а тоді повернувся до їжі.