Розділ 1: Місто мертвих

Одвічна ніч стала єдиною жителькою та власницею Друзи. Втомлена земля оповита тягучою патокою важкого, затухлого повітря забула про тепло сонця. Покриті попелом та струпами від часу, будинки стояли німими скелетами, тьмяними згадками про колись гамірне містечко. Здавалося, живі вирішили стерти це місто з мап та власної пам’яті, обходячи його десятою дорогою. Тут поселився холод та смерть.

Прокидатися було важко, як після буйного п’янства.

Санні протер лице та потягнувся розминаючи затерплі м’язи. Він озирнувся і нічого не впізнав.

– Не бухав же ж… - пробурмотів монах, намагаючись згадати щось із вечора. На думку спадали тільки пара нових знайомих та вагонетка гарбузів. Картина довкола видавалася … гнітючою. Він не впізнавав обшарпаних стін будинку, за яким прокинувся, всохле дерево чи далекі чорно сірі обриси інших будівель.

Спиною пробігся морозець.

– Якого хріна? – він нахмурив брови та вийшов з-за будівлі, туди, де він пам’ятав міську площу та фонтан. Пелена туману не сприяла йому. Тривога та страх почали колоти кінчики пальців. Санні був впевнений  у одному: “ Стався якийсь пиздець”.

Туман заважав розгледіти бодай щось. Хлопець роззирнувся. Зліва розвалені будинки, справа німа пустота і морок, що мов живий згущувався десь далі. Санні спробував пригадати що тут було увечері.

Площа. У центрі площі фонтан. Так, там де зараз найтемніше був майже пустий простір. Санні стрімко захотів не іти туди. Він вирішив пройтися вздовж лінії будинків, тримаючи їх у полі зору та виглядаючи хоч якісь ознаки життя - у домах чи поруч з ними. Заходити всередину молодий монах не наважився.

У таверні на протилежному боці площі Віктору було не краще. Він прокинувся посеред суцільної пітьми, і на мить подумав що осліп -  не виключено що від місцевого пійла. Молодий чоловік вирішив спочатку вийти назовні, а вже потім думати далі. Залишатися в цьому місці він дуже не бажав. На заваді йому ставали розкидані стільці, пляшки, та столи, об які він не раз і не два чіплявся найрізноманітнішими частинами тіла. Вже коли здавалося - вихід близько, ноги його запнулися об дещо. Віктор з розмаху гепнувся вперед, відчуваючи під ногами нарешті щось відмінне від меблів.

– Дивися куди прешся, – пролунав роздратований жіночий голос. Аделаїда як змогла штовхнула Віктора ногою, сподіваючись поцілити йому під сраку. Невдало.

– Та я б радий, так тут темно - хоч око виколи! - обурено огризнувся Віктор, збираючись до купи та піднімаючись.

На відміну від нього, Аделаїда могла розрізняти в повній темряві хоча б обриси, тож масштаб ситуації до неї дійшов із затримкою.

– І взагалі, дивися де валяєшся, – продовжував обурюватися Віктор.

Слова його лишилися не почутими, бо бісинка гарячково озиралася на зотлілу таверну, намагаючись зрозуміти що тут сталося. Питань ставало більше з кожною секундою, а роздратований хлопець, який розпластався десь на орбіті її дупи, геть не нагадував відповідь.

- Якщо хочете сперечатися то ідіть зніміть собі номер, -  пролунало звідкись з-за столів. Звідти піднялася ще одна фігура- вишуканий білявий чоловік - графський синок Вільям Артезіанський великий.

- Нахуй іди, - ледь не синхронно відповіли йому Аделаїда та Віктор, розплутуючись одне від одного і намагаючись підвестися.

Мерхан Сахем Ра – мандрівник з далекої західної пустелі Ханату Утасії – прокинувся через чих.  Його гострі вуха встали мов по тривозі, і Ра панічно роззирнувся. Він прокинувся сидячи під якоюсь стіною і йому знадобилося кілька секунд щоб зрозуміти, що тепло на його грудях то чиясь чужа присутність.

Глянувши вниз, він помітив двійко дітлахів, чи то ельфійських, чи то дворфських. Вони мирно спали притулившись до нього. Ра згадав цих дітей та розшук гарбузів. Точно, вони разом шукали гарбузи. Але… Як так вийшло що вони заснули? І чому він їх тримає?

Він спробував щось пригадати із того вечора. Після марних зусиль, навіть звернувся до свого бога, однак все що він пам’ятав - одна суцільна пітьма. І відчуття страху. Первісного, дикого страху. Так, він рятував цих дітей. Від чого? У нього розболілася голова. Шум із таверни відволік від наростаючого гудіння у вухах, схожого на бджолине гудіння.

- Та іди ти зі своєю сракою у сраку! - закричала молода бісинка, вивалюючись із дверей і агресивно тицяючи комусь середнього пальця.

Ра не міг не зрадіти. Він тут не сам. Можливо, вона пам’ятає що сталося.

Паладин спробував піднятися, однак відчув ніби його щось стримує. Опустивши погляд він побачив… кокон. Дивний, ніби із суцільного тонкого листя він обвивав його ноги. Роззирнувшись, Ра помітив залишки цього кокону довкола і верхньої частини тіла.

- Ще 5 хвилиночок, -  пробубнів один із дітей, яких він тримав.

Проігнорувавши дитину, Ра повернув увагу бісинці.

- Агов, жінко. У тебе добрий голос. Можеш допомогти мені.

Роздратована як стадо диких фурій Аделаїда перевела знавіснілий від “ласкавого” пробудження погляд у бік незнайомого голоса. Койото-голова істота,  по пояс обліплена невідомою хрінню, з двома дітьми не входила у список цікавинок, що вона колись мріяла побачити. Шок швидко змінився впізнаванням. Вона бачила його на ярмарку. Він мов дурний бігав між торговців та все про щось допитувався.

Аделаїда, будучи таки доброю, все ж вирішила допомогти незнайомцю.

Вона почала звільняти його від кокона, а потім забрала одного з хлопчаків.

- Я ніби бачила тебе. Ти знаєш що сталося? - запитала вона роззираючись довкола. Затягнута туманом площа не поспішала допомагати шукати відповідь.

- Щось погане, - серйозно відповів паладин, -  Пам’ятаю лише пітьму. І страх. Напевне бог захистив мене, -  паладин приклав долоню до нагрудника, на якому зображалося витіснене сонце. Його вигляд зачепив погляд Аделаїди. Він був… Пошарпаним. Зотлілим. Плащ стерся ледь не до суцільних дірок, а обладунки місцями покрилися іржою. Адель оглянула себе - її новісінький одяг - вона ніби дістала це лахміття з якоїсь закинутої шафи. Тканина стерта і пропитана пилом, зношена до стану не гідного навіть на тряпки, ремінь який на дірках ледь не рвався від найменшого руху.