Пролог

Як воно: жити у світі для якого ти помер? Ходити між живих і не бути живим. Ходити між мертвих, які розпізнають тебе як собі подібного, і все ж… не бути мертвим. 

Друза то крихітне містечко на схід від Графства Артезії. В ньому не було нічого видатного. З нього не походили відомі митці, науковці, чаклуни чи бодай авантюристи. Єдина його принада - це було місто на перетині доріг, і всякий подорожній міг зупинитися тут, щоб відпочити посеред довгих мандрів. 

І як то буває у всілякому містечку чи то селі, чиє виживання залежить від сільського господарства, кінець літа у Друзі відзначали гучним фестивалем. Це було ледь не єдине велике гуляння у таких поселеннях.
Сонце уже сіло за горизонт, але народ лише починав сновигати по міській площі взад та  вперед. Хтось  продавав, інші придивлялися. Голова Друзи улестливо стелився перед статним паничем. І було чого! Цього року до них завітав сам син Графа - Вільям Артезіанський Великий. Чи то просто з цікавості до життя підданих, чи то хотів під гамір свята перевірити бухгалтерію, але о цій пізній годині він сидів у шинку та випивав за кошт міського голови цьогорічний ель. Ліниво споглядаючи гуляння, він посміхався думці про відсоток податку, який осяде в кишенях його родини.

– Гарбузи! Купуйте найкращі, найбільші, найзапашніші гарбузи у графстві! – волав піврослик, чия борода дивом не лоскотала його власні груди. 

На диво, народ здебільшого ігнорував фермера.
– Які файні гарбузи! – бадьоро зацікавився зовсім юний… чи то ельф, чи то дворф… чи то бозна хто  смуглявої зовнішності потираючи гостре підборіддя. Він, поглядом пропеченого пройдисвіта окинув врожай, – з таких точно вийде смачна каша! 

Поруч з ним стояв і інший - розгубленіший, і трохи наляканий хлопчина, зовні схожий на першого мов дві краплі води. Відділяв їх одне від одного лише яскравий одяг.
– По скільки продаєте? – запитав моторніший з близнюків.

– 5 мідьок,-- бадьоро відповів продавець.

– Скільки? Та це ж грабунок! – зголосив коротун, – а давайте так: ви даєте мені цього гарбуза, – він вказав на найбільшого в купі, – а я за те вас прорекламую. 

Пихата посмішка розповзлася на його лиці, коли він дістав з-за спини лютню, впевнений у розкішності пропозиції. 

– Що!? – заволав продавець, – та це грабунок! Шуруйте геть, не відлякуйте мені реальну клієнтуру. 

Моторніший близнюк… нахмурився. Він не чекав такої відповіді. Бринькнувши по струнах, він хвацько клацнув пальцями.
Піврослик і не помітив нитки закляття, що влізла йому до вуха.
– Я запевняю, це буде вигідна співпраця. Ваш візок точно приваблює менше уваги ніж конкуренти, тож що вам втрачати? Погоджуйтеся.
Торговець задумався. За вечір він не продав ще жодного гарбуза, тож може цей блудний бард має рацію, і принадна пісня допомогла б йому заробити кілька срібняків. 

За розмовою вони і не помітили, що стали об’єктом уваги третьої сторони.
Гурт, що звернув на них увагу і навмисно було не зібрати. У них між собою було багато спільного крім лише того, що ніхто з цієї трійці не знав одне одного.
Це були дівчина бісинка з вогненно червоною шкірою, чорними косами та у зеленій… провокативній сукні. Хлопець бісин, що з вигляду зійшов би за її брата, якби не був монахом з далекого сходу. І третій - комедія - ще один монах, геть не пересічний з попереднім. Людський хлопчина, ніби обваляний у дорожній пилюці з голови до ніг.
Всі вони троє дивилися на візок з гарбузами із не прикритим інтересом. 
Першою заворушилася дівчина. Вона окинула сусідів уважним поглядом, оцінюючи.
Їх найбільшою спільною рисою вона визначила термінову потребу в грошах.
– То що, крадемо? - врешті заговорила вона так, ніби вони до цього з годину не могли вирішити.
Хлопці теж подивилися на неї. Уважно.
– Та у вас на пиках написано: “Ой дайте ковточок води, бо так їсти хочеться що аж переночувати нема де”, – подражнилася вона, єхидно посміхаючись. 

Хлопці переглянулися.  Ніде правди було діти.
– Тоді крадемо, – кивнув бісин. 

– Пошукай затишне місце, - відгукнувся хлопчина у пилюці,- а ми поки займемося візком з гарбузами.
Так і розійшлися: Хлопці тишком нишком попід тином підкралися до візка, і доки торгашу замовляли зуби, схопили ручки возика та тихесенько покотили його геть з площі. Бісинка перестріла їх, кивком вказавши за ріг, де їх і слід простиг. 

–Згодилися, – нарешті здався торговець, і було розвернувся до візка. І не побачив його, – А де? – завмер піврослик.

– Пограбували! Обікрали! – заголосив горе фермер, з гнівом обертаючись до близнюків, – Це ви винні! Через вас у мене весь товар покрали! 

– Ми тут ні до чого! – обурився говіркіший хлопчина. Його брат почав активно махати, тицяючи пальцями в бік провулку, куди вкрали візка, та хлопця проігнорували. 

Зрозумівши, що на дітей волати - марна справа, торговець окинув поглядом площу, шукаючи хоч когось із представників влади. Увагу його привернув статний молодик в розкішних обладунках. Уроженець далекого заходу, чужоземець із Ханату Утасії, Хенра, що з лиця схожий на пустельного шакала.

– Ви ж Паладин? - з нотками якоїсь навіть притензії торгаш скоротив дистанцію з хенрою. 

Той здивувався, але щиро і широко посміхнувся.

– Сяйво мого праведного бога пробивається навіть у такій глушині. Як і заповідано, я допомагатиму усім хто в скруті. Кажи, коротуне, – Зично гаркнув паладин, вишкрівшись у щирій посмішці. 

Торговець від цього видива трохи відсахнувся. Серце його схопили дрижаки, і напіврослик гепнувся назад, без тями.
- Таточку! - Вигукнула молода піврослиця, підбігаючи до торговця, та бідкаючись над ним.
– Що це з ним? Серце? – з  турботою запереживав паладин, опускаючись до постраждалих. 

Дівчина підняла погляд на хенру. Зойкнула, і сама присіла на ослабших ногах,  але взявши себе в руки, все ж заговорила.