Розділ 7.4

Аїра обережно пробиралася крізь лісові кущі. Очі вже звикли до темряви, але дівчина все одно кляла демона за відпочинок у такому місці.

Саме на цю стежку раніше вказав Дев. Перестрілися з ним, коли поверталися з Мірандою.

– Я ж міг і піти, – голос Каеля прозвучав біля самого вуха позаду.

Вона здригнулася з несподіванки, але не скрикнула. Швидко розвернулася, зробивши крок назад.

– Ти просив нас не затримуватися, – заперечила Аїра.

– Не допомогло, – кинув невинну усмішку й повів далі.

Вони піднімалися вгору, але не таку круту. Майже легка прогулянка. Хвилин за десять вийшли до урвища, із якого місто було видно, як на долоні.

Каель сів на самому краю, звісивши ноги.

– Що саме ти хочеш знати? – поглянув просто в очі, коли опустилася поруч.

– Чесно?

Хлопець кивнув.

– Напад на скелі негативно повпливав на мою пам’ять. Всі питання вітер здув.

– Як шкода, – брехав, як дихав.

– Не засмучуйся сильно: в мене є нові. Спеціально сиділа – вигадувала.

– Уважно слухаю, – завів очі під лоба.

– Як ти зміг утримати нас на скелі? Обіцяв же розказати.

– Руками, Аїро, – мовив скептично. – Але не без допомоги, – додав вже спокійніше.

Дівчина звела брову.

– Мій фамільяр страхував, – пояснив Каель.

– Невже хтось погодився тобі служити? – недовірливо примружила очі.

– Уяви собі, – хмикнув. – Хочеш живий доказ?

– Справді, покличеш?

– Так.

Аїра обмірковувала це лише мить, а потім кивнула.

– Пуффі.

Біло-блакитний спалах слабко освітив простір довкола них.

Що ж, нумо знайомитися! Фамільяри, або нижчі демони, – це створіння, що народилися задовго до першого покоління вищих. На відміну від них, ці манюні не можуть самостійно відновлювати магію – лише поглинати. Тож, фамільяри стають помічниками в обмін на їжу.

А тепер настав час на власні очі побачити це диво!

Аїра кліпнула.

Маленька істота з’явилася в повітрі, одразу ж заховавшись серед чорних пасом демона. Тільки фіолетові оченята зрідка показувалися й ховалися назад.

– Не бійся: вона тільки мене недолюблює, – видихнув смішок хлопець.

Істота повагалася ще мить, перш ніж показатися повністю. Маленький чоловічок, напівпрозорий. Тільце мав біло-блакитного кольору. На голові – звичайний селянський бриль із тваринними вушками. І все це того ж кольору, що й він сам. Тільки квіточка пасувала до оченят.

Фамільяр тихенько ступив із плеча свого господаря й зависнув у повітрі.

– Який милий, – видихнула дівчина. – Нумо знайомитися? Я Аїра, – простягнула руку обережно.

Істота вимовила щось незрозуміле тоненьким голоском.

– Він вже знає, – переклав Каель. – Каже, що приємно познайомитись нарешті.

Той активно закивав головою й поклав квіточку на її долоню. Дотик маленької ручки без пальців був невагомим, ніжним.

– Дякую, мені теж приємно.

Фамільяр розчулено підлетів до неї, обійнявши за шию. Все ще невагомо.

Аїра обережно накрила долонею його тільце.

– Вчися у свого фамільяра. Може, станеш трохи милішим, – кинула хлопцеві красномовний погляд.

– Я й так достатньо чарівний, – схилив голову набік із щирим нерозумінням.

– Ти?

– Я. Пуффі, що скажеш? Правду кажу?

Той з’явився в повітрі, активно киваючи.

– Він твій фамільяр, – нагадала дівчина.

– Я не наказував, – заперечив демон. – Поки це не так, вони вільні.

– Тоді ти навчив його неправильному тлумаченню слова “чарівний”.

– Прояснімо одразу ж: ця істота настільки стара, що бачила перші покоління демонів.

Аїра вражено поглянула на Пуффі. Той знову закивав і швидко заговорив своїм тоненьким голоском.

– Це він зараз тобі лекцію читає, – уточнив Каель. – Про те, що народився десь у тисячному році й бла-бла-бла. Нудні історичні довідки.

Фамільяр невдоволено махнув ручкою в його бік і поглянув знову на дівчину.

– Тобто… я в шоці.

Демон знизав плечима.

– І це ім’я було в нього завжди?

– Не зовсім, – задумався хлопець. – Спершу було десь таке, – широко розвів руки. – Там навіть вимовити – язик зламається. Потім хтось його приручив. Із тих пір імена фамільярів змінюються за бажанням господаря.

– І це твоя вигадка? – усміхнулася з хитрістю. – Не боїшся, що Катастрофа від сміху лусне, коли посеред епічного бою ти вигукнеш: “Пуффі!”