Розділ 7.2

Запах квітів наповнив повітря до останку, а це вони ще навіть не увійшли крізь браму. Солодкість відчувалася навіть на язиці. Різнобарвні суцвіття були тут всюди: на підвіконнях містян, прилавках, клумбах, навіть на одязі.

Люди яскраво усміхалися, весело розмовляли одне з одним, розважалися на головній площі під запальну музику… ніби й не існувало ніякої Катастрофи.

Аїра вражено оглядала все це, намагалася осягнути.

– Ви, напевно, здивовані, але тут завжди так, – знизала плечима Енді. – Люди втомилися боятися, тому й проживають кожен день, як востаннє. Вічне свято серед квітів і музики. А ще місцеві страви просто неймовірні! Спробуйте, поки маєте час.

Дев вже хотів щось сказати, та жінка перебила:

– Так, точно. Спершу кімнати. У нас вдосталь місця, тому матимете окремі. Ми навіть ванну приготували. Словом, насолоджуйтеся комфортом!

Групка містян вже підійшли для супроводу гостей.

– Відпочивайте, але пам’ятайте, про що ми домовлялися, – зітхнув Дев, помітивши іскри в очах своїх наймолодших підлеглих.

– Знову ти за своє, Деве, – невдоволено мовила інформаторка. – Дай своїм людям хоч трохи спуску. Правда, дівчатка? Ходімо, покажу ваші кімнати!

– Угу, – близнючки заусміхалися, тягнучи за собою й Ванессу.

– Аїро, а ти з нами не підеш? – Лінда.

– Поніжимося у ванній. Буде весело! – Мішель.

– Дякую, та я краще відмовлюся… не звикла до такого, – мовила з ніяковістю.

Вона й не збиралася звикати.

– Моя дівчинка, – долоні Міранди лагідно опустилися на плечі. – Влаштуємо свій дівич-вечір? Лише ми вдвох, – підморгнула змовницьки.

– Звісно, – кивнула після секунди здивування.

– Ну все. Я забираю цю милу дитину.

– Який жах. Співчуваю, дівчинко, – прокоментував Дев.

Лорен поруч пирхнув від стримуваного сміху.

Раптом стало ніяково. Аїра мимоволі пошукала поглядом демона. Якщо вже хтось і міг перевести розмову в інший бік, то цей нахаба.

– Не затримуйтеся довго, – навіть раніше кинув Каель. – Мені ще обіцянку виконувати.

Дівчина зиркнула зацікавлено. І вловила лукаву усмішку. Як завжди.

– Ми не довго, – хихикнула жінка.

– Вони надовго, – уточнив чоловік.

– Вірю вам обом, – запевнив хлопець і поволі розвернувся до виходу. – Гарно провести час, – підняв руку на прощання.

– Куди тебе знову чорти понесли? – буркнув Лорен.

– Можеш у них запитати – я гадки не маю поки що, – знизав плечима.

– Рану оброби, – голос Дева вже звучав суворо й загрозливо, а він ще й руки на грудях склав.

– Зробимо, – капіталював демон.

– Звісно. А ми прослідкуємо, – командир заперечень не приймав.

– Бачиш, старий збирається бідось мучити своєю присутністю, – “прошепотіла” Міранда.

Той завів очі під лоба. Жінка задоволено усміхнулася й потягнула Аїру геть.

– Нестерпна жінка.

– Ви знайшли одне одного – запевняю, – мовив Каель.

– Стули писок. Це наказ.

– Перевищення повноважень, – констатував хлопець грайливо. – Ти вже розпустив загін на сьогодні, командире. До слова.

Дев проігнорував вставку.

– То куди? – нагадав про своє існування Лорен.

– До річки, – буденно кинув чоловік. – На привалах його тільки там і можна знайти.

– Точно, – молодший постукав себе по чолі.

– Настав час змінювати звички, – зітхнув демон. Але повів за собою до тихої місцинки.

– Успіхів, хлопчата, – долинув голос Міранди звідкись здалеку.