Розділ 7.1

Аїра відмовлялася розплющувати очі. Вона боялася реальності й наслідків, які вона принесе. Із очей вже бігли сльози, та гірський вітер здував геть кожну краплину.

– Я в нормі, дівчинко. Це птах. Розбився об скелю, – басистий голос прозвучав заспокійливо, майже м’яко.

– Не хочу бачити… я не розплющу очей, поки не будемо з іншими! – голос зірвався.

– Домовилися, – невимушено мовив Каель.

Другий вибух пролунав зверху. Порода посипалася на них градом. Вона схлипнула і таки не витримала – поглянула на демона.

– Все ще тримаю, – очі ковзнули до скривавленого виступу.

– Як?... – видихнула вражено.

– План – це дещо більше ніж порожнє слово, – знизав плечима.

Птах скрикнув зовсім поруч.

Аїра боязко повернулася на звук і завмерла.

Він летів просто на них із боку Очисників. Мить – і щось гучно клацнуло далі. Металеве війстря проштрикнуло грудину одержимого летуна. Кров бризнула на них. Пірнате тіло відсмикнулося назад на мотузці.

Арбалет. Лорен вже готувався до наступного пострілу.

– Обережніше там, – дорікнув Каель. – Ми хочемо жити.

– Тримайся там мовчечки, – буркнув хлопець, збиваючи другого. – Я, можна сказати, народився з ним у руках.

Третій птах впав на землю біля ніг Очисника наступним. За кілька хвилин, напевно. І поки що він був останнім.

– Може й так, але від ванної ми не в захваті, – констатував демон, зістрибуючи зі скелі до решти.

Аїра розгублено дивилася на тверду поверхню під ногами. Потім поглянула на хлопця, озирнулася до скелі позаду.

Кривавий слід тягнувся горизонтальною лінією, довжиною десь півтора метри. Увесь цей час він помалу рухався вперед, а вона й не помітила…

– Мені треба закурити, – нарешті видихнув Дев.

– Потім. Поки тихо – ми спускаємося, – Каель саме закінчував спалювати тіла заражених птахів.

– Та знаю я. Просто факт, – відмахнувся чоловік. – Йдемо.

– Я не можу… – тихенько мовила Аїра.

Тіло тремтіло занадто сильно, щоб навіть звестися. Демон підхопив її на руки тієї ж секунди.

– Жодних проблем.

Всі кивнули.

Дівчина навіть не нарікала. Пригорнулася до нього й заплющила очі. Не встигла навіть видихнути, коли вітер засвистів у вухах із новою силою.

– Що…?

Аїра різко розплющила очі. Хлопець підковзнувся…

– Це навмисне, – мовив із щирим нерозумінням. – Ти ніколи не спускалася з гір ось так?...

– Ні! Нормальні люди…

– Як оці? – кинув погляд назад.

Очисники ковзали по камінню так само. Аїра розкрила рота з невірою.

– Пропаще в тебе було дитинство, – Каель розплився в лукавій усмішці. – Але не хвилюйся: ми всього навчимо.

– Це божевілля!!! – вигукнула, вчепившись у нього з останніх сил.

– Я колись заперечував? – щиро поцікавився.

– У наш час тільки трохи божевільні можуть вижити. Звикай, – докинув Лорен.

– Це заразно, – засміялася Міранда, обганяючи всіх.

– Можеш і далі виправдовуватися, – завів очі під лоба Дев. – Страшні люди – ці вчителі. Особливо ця жінка.

– Страх приваблює найбільше, – демон кинув до нього красномовний погляд.

– Та йди ти… – чоловік вирвався вперед. Ніби це могло сховати почервонілі вуха.

– Вітаю в клубі, – докинули решта, вибухаючи смішками.

Спуск тривав ще кілька хвилин, перш ніж вони опинилися біля підніжжя. Дивно, але ніхто навіть не постраждав.

– Далі я піду сама, – Аїра легенько відштовхнула хлопця, вимагаючи поставити її на землю.

Ще однієї божевільної прогулянки вона переживати не бажала.

– В іншому житті, – усміхнувся ідеально. – Дай мені накопичити добрі справи для шантажування твоєї совісті.

– Знову про це? Серйозно?

– Звісно, – мовив повчально. – У мене гарна пам’ять, – повідомив, наздоганяючи інших. – Що ти, командире? Не хмурся так – зморшки на чолі з’являться, – пролепетав звеселено.

– Звідси не повідомляли про Катастрофу, але ці птахи…

– Ну, вони можуть бути з інших регіонів, але так – я був би обачним про всяк випадок. Дозволиш трохи прогулятися околицями, коли будемо вільними? Буду чемним і слідкуватиму за часом.

– З якого дива тобі починати запитувати? Зникай і далі, як до цього, – скептично мовив Лорен.

– З початком подорожі Дев став моїм керівником. Звісно що маю притримуватися субординації, – кинув із нерозумінням.

– Тільки не побийтеся, – зітхнула Міранда.

– Що Ви – я не буду піддаватися на провокації дітей. Це незріло.