Розділ 6

– Нові звіти, – втомлено прозвучав голос посильного.

– Дякую, залиште біля решти, – зітхнув архіваріус, важко опускаючи на стіл чергову коробку із сувоями. Він вже й не лічив їх.

Посильний мовчки кивнув, залишив нову порцію нескінченної роботи й вийшов.

Двері знову відмежували хаос зовнішнього світу від цієї запиленої кімнатки. Колись за таке б насварили, зараз – ніхто не зважав.

Працівник зняв окуляри, потерши перенісся. Блискуча поверхня кришечки кишенькового годинника показала щось жахливе. Він нагадував примару. Як і всі тут.

– Ніколи жалітись, – нагадав собі, прямуючи до нових звітів. Розташування інших тепер не в пріоритеті. 

Очі на автоматі побігли по рядках. Чоловік зупинився, похитав головою й змусив себе почати з початку. Уважніше. Автоматизм зараз тільки шкодив їм – що як у звіті буде щось важливе про Катастрофу?

Перші п’ять були типовими. Він просто заніс дані в загальний реєстр і відклав до кращих часів. Два наступні виявилися пов’язані – від спільного відправника. Якісь бідолахи натрапили на монстрів двічі поспіль – навіть звіт по першому надіслати не встигли.

Очі знайшли тих самих “щасливчиків”. Дев.

Плечі напружилися. Чоловік читав рядок за рядком. Губи стиснулися в лінію, коли натрапив на новину про Кея. Він був ще зовсім молодим…

Хвилину працівник сидів з опущеною головою, перш ніж продовжити.

Очі широко розплющилися, коли прочитав про втручання такого собі “Каеля”. Він не пам’ятав цього імені. Хоча втома могла стерти – не заперечував.

Занісши дані в реєстр і розібравшись з іншими сувоями, чоловік пішов до стелажу із записами про демонів і їхні кола. Швидко знайшов літеру “К”.

Їх було всього десятеро – і жодного “Каеля”, як і гадав.

На секунду працівник завмер. Ще хвилину вагався, перш ніж вийти з кімнатки.

Кабінет начальника був ідеально чистим – жодного папірчика. Та зараз не час для цього.

– В останніх звітах виявлено невідомого демона. Дозвольте переглянути коло Короля, – схилив голову, як і належало за процедурою.

Керівник спершу мовчав. Потім – розреготався.

– Ти перевтомився, схоже, – кинув, втираючи сльози з очей. – Ми не віримо в дива, пам’ятаєш? Напевно, черговий хлопчик, якого батьки довго берегли й відмовляли, а він все одно пішов. Просто додай у реєстр, – помахав недбало.

– Але…

– Мало роботи маєш? – чоловік звів брову. Підлеглий стиснув губи.

– Перепрошую, – вклонився й вийшов.

Перед дверима своєї запиленої кімнатки він зупинився. Книги не терпіли обурення.

Вдихнув, видихнув повільно. І навіть так рука спочатку відмовилася виводити нове ім’я. Цей демон навіть не надав свого кола – також підозріло, до речі. І саме це розпалювало давно зотлілу надію.