Розділ 5.2

– Розумієш? Вони просто бояться визнати, що нема вже їхнього Короля! Інакше б… – Лорен прикусив губу, швидко витираючи сльози з очей.

Дев поклав йому на плече перебинтовану руку. Аїра поглянула на хлопця із щирим співчуттям. Вчора Кей загинув, залишивши брата самого.

– Наклепом пахне.

Всі аж здригнулися, почувши цей басистий голос. Каель стояв у кількох кроках позаду. Увесь брудний і дещо втомлений на вигляд.

– Де тебе чорти носили? – вскипів хлопець. – Який сенс бути в команді і навіть не з’являтися, коли найбільше потрібен?!

– Та дрімав тут недалеко на дереві, але ж ви про такі цікаві речі говорите… Можна доєднатися? Плітки завжди так цікаво слухати, – усміхнувся ідеально.

– Ти не виглядаєш як той, хто щойно прокинувся, – зауважила Аїра, оглядаючи одяг, у якому можна було картоплю садити – настільки забруднився.

– А, це було до того, як пішов зустрітися з братиком (чи сестричкою) вашого жучка, – знизав плечима. – Лови, командире. У мене нема часу розбиратися з паперами, – кинув Девові сувій.

Чоловік із легкістю впіймав.

– Швидко вчишся, до речі, – показав великий палець вгору. – То що там демони не хочуть визнавати? – звернувся вже до Лорена, небезпечно блиснувши очима. – Чи знаєш ти, що відбувається з демонами, коли помирає Король?

– І що заважає тобі змовчати про це? – насупився хлопець.

– Аж настільки мені не довіряєш, м? – демон випробовував поглядом. – Точно, на секунду забув, що тільки я тут бовдур, що довіряє всякому, хто одразу ж сподобався. Перепрошую, – схилив голову.

– Каелю, – Міранда з гіркотою стиснула губи в лінію.

– Ні-ні, не хвилюйтеся, – помахав рукою біля обличчя. – Я не настільки дріб’язковий, щоб відмовитися від усього через особисті образи. Допомагатиму й далі, – руки опустилися вздовж тулуба. – Я вважаю це особистим обов’язком демонів, хоча є такі, що моїх поглядів не поділяють, – задумливо.

Всі якось замовкли.

– А ти коли-небудь бачив Короля Пекла? – озвалася Аїра, зазирнувши хлопцеві просто в очі попри всю ніяковість.

– Про це… – Каель торкнувся підборіддя. – Він завжди з’являвся тільки в бойовій іпостасі, тож лише таким і бачив. Звичайну, напевно, лише його брати й могли знати. Ну і ще хто з ближніх. Я поза цією категорією, якщо що.

– Зрозуміла, – видихнула розчаровано.

– Ще питання?

Ніхто й слова не зронив.

– Гаразд. Тоді вибачайте – мушу йти трохи подрімати й відновитися. Чи ми вже вирушаємо? – поцікавився в Дева.

– На світанку.

– Прийняв, – відсалютував. – Не запізнюватимусь цього разу, – помахав всім рукою й пішов далі. За місто, судячи з напрямку.

– Чекай хвилинку, – дівчина зупинила в кількох хвилинах від брами.

– Мені потрібно кільканадцять хвилин особистого простору. Далі можеш спробувати завадити відпочинку, – кинув, не озираючись.

Аїра обурено замовкла й пішла до їхньої кімнати в спільному будинку. Дорогою емоції трохи вщухли.

Дівчина відчинила двері й одразу ж натрапила поглядом на складену ковдру. Торкнулася ніжної тканини. Пальці затрималися на мить довше, ніж варто було.

Вона прихопила і її перш ніж вийти.

За містом було тихо, ніби людську метушню хтось відгородив невидимою стіною.

Аїра йшла по лісовій стежці по свіжих слідах. Вже за п’ятнадцять хвилин почувся тихий шум хвиль. Річка.

Дівчина завагалася й стишила крок. Непомітно розкрила кущові гілки. Каель сидів на березі, витираючи рушником своє волосся.

– То ось що ти мав на увазі під “кільканадцять хвилин особистого простору”… – озвалася, виходячи з-за кущів.

– Якщо захочеш завітати – не заборонятиму, – на вустах хлопця розквітла хитра усмішка.

Вона спалахнула, інстинктивно знайшовши поглядом якусь шишку. Ідеально, щоб кинути. Потім зупинилася, похитала головою.

Цей демон був занадто непередбачуваним, щоб ось так просто жбурляти брудну річ. Що як захоче знову відмитися просто на її очах?... Ні-ні-ні, Аїра відмовлялася навіть думати про таке.

– Ти занадто нестерпний. Аж підозріло, – примружила очі, сідаючи поруч.

– Звичайний, – виправив Каель, схиливши голову набік.

– Занадто. Ти маєш бути ображеним зараз, пам’ятаєш? Двічі причому, – відвела погляд.

– Ти все про це, – відсторонено мовив, кидаючи рушник на камінь, щоб висох. – Я з тих, хто швидко забуває образи. Кілька годин максимум. Можеш користуватися – дозволяю, – ліг на землю, зчепивши пальці на потилиці.

– Не вписується в загальну картину, – констатувала вона.

– Ага, – пирхнув сміхом. – Але вже як є. Можеш йти, якщо це все. Збираюсь спати.

– Чув щось про ліжко? – мовила скептично.

– Та звісно. Я ж не дикун із кам’яного періоду, – відмахнувся, заплющуючи очі. – Просто потрібен спокій.