Розділ 5.1

Три роки тому.

Портал миттю переніс їх до зовсім іншого виміру. Криваві грозові хмари над головою, чорний дощ, смертоносні блискавиці. Кам’яна земля подекуди розривалася від потоків магми.

Палючий жар обпік шкіру й легені. Вони не могли навіть вдихнути перші секунди. Перед очима темніло. Хтось одразу ж знепритомнів, дехто був на межі. Їх одразу ж вивели через портал. Залишилося десятеро.

– Це всього лише ви, мерзенні люди, – раптом почувся чийсь сонний голос. До дивного зверхній.

Всі десятеро озирнулися на звук.

Молодий хлопець, років, напевно, дев’ятнадцяти, повільно зводився. Чорне пряме волосся до поясу було розпущеним. Золотисті очі, трохи розкосі, пробігалися по одягу, шукаючи пилинки, які саме струшував. Стрій незнайомця був дивним – щось схоже на халати панів.

– Чого вам треба? – знехотя запитав він, нарешті подивившись у їхній бік.

– Ми прийшли просити зустрічі з Королем Пекла, – Дев оговтався доволі швидко. – Люди потребують його підтримки, як ніколи раніше…

Зневажливий сміх змусив замовкнути. Вони витріщалися на демона, зовсім нічого не розуміючи.

– Смішно, – хлопець поволі витирав сльози з очей. – Може, ви ще більше на його плечі звалите, м? Чи одразу закуєте в кайданки й випускатимете на полювання, як бойового пса? – у голосі задзвенів холод.

– Що Ви…

– Забирайтеся звідси, – вказав на портал. – Поки по-доброму прошу.

– Ми не підемо, поки не зустрінемося з Королем особисто, – насупився Дев.

– Можливо, тут виникло якесь непорозуміння, – обережно втрутилася Міранда. – Тоді ми тим паче маємо зустрітися й обговорити умови співпраці.

– Вам тут не раді – ось і все непорозуміння, – гостро зиркнув на неї незнайомець.

Дев виставив руку вбік, заступаючи мовчиню.

– Причина? – Кей поправив окуляри.

– Здогадайтеся, – такий самий гострий погляд пронизав і його.

– Ще раз так подивишся – і…

– Лорене, – Кей похитав головою. Лорен зціпив зуби.

– Та чому ж? Продовжуй, якщо сміливий, – демон розплився в усмішці.

– Ти!... – хлопець виступив вперед. Навіть командир не зміг стримати.

Лорен був вже за метр від нього, коли той зробив різкий рух рукою, немов малюючи межу між ними. Враз земля розійшлась глибокою ущелиною. Лорен опинився на самому краю. Підошва зісковзнула.

– Хіба я не казав тобі тримати свій паскудний характер при собі? – напружено мовив Кей, витягаючи його на тверду поверхню.

Хлопець втупився в ущелину переляканими блакитними очима. Потім поглянув на демона.

– Я дозволив продовжувати, а не наближатися, – його усмішка була ідеальною.

– Брате, я чув, що Брама відчинилася…

Всі раптом озирнулися на незнайомий голос. Хлопець. Років п’ятнадцять – не більше. Яскраво-фіолетове, навіть ближче до рожевого кольору волосся було коротко підстрижене. Стрій мав звичайний для аристократської дитини.

Зупинився. Зелені очі здивовано пробігалися по кожному, поки не дісталися до брата й ущелини на землі.

Хлопець посерйознішав, повільно підходячи до Лорена й Кея.

– Сподіваюсь, мій старший брат не завдав вам клопотів, – простягнув руку спершу одному, потім вже й іншому.

Вони прийняли під враженням.

– Ерзо, – насупився, старший демон.

– Белею, – молодший зиркнув на нього суворо. – Яке перше враження про тебе складеться, як гадаєш?

Той вирішив не відповідати.

– Тож, що привело вас сюди? – звернувся до Дева Ерза.

– Ми хотіли б попросити про зустріч із Королем Пекла, – обережно мовив командир.

Хлопець секунду дивився на нього, потім поглянув на брата. Белей відвернувся.

– Тут його немає, – схилив голову набік, легко перестрибнувши по той бік ущелини й ставши біля старшого.

– Що?...

– Він пішов, – підтвердив Ерза. – Куди – ніхто не знає. Але можу припустити, що у світ людей. Ви єдині, хто не зустрічався з ним особисто, – знизав плечима.

– Як він виглядає? – Дев намагався прибрати тремтіння в голосі.

– Ми не можемо сказати, – похитав головою хлопець. – Він заборонив перед тим, як піти.

Белей стиснув губи. Молодший задумався на секунду, торкнувшись підборіддя.

– Якщо описувати його – то я б сказав, що він здебільшого не схожий на Короля. Це все. Повідомте, якщо натрапите на нього, будь ласка, – усміхнувся й схилив голову ввічливо. – Ходімо, братику, – взяв старшого під руку.

За кілька митей вони зникли, ніби й не було.