Розділ 5

Сонце вже стояло високо, коли розплющила очі. Роззирнулася. Вікно зачинене, на ній – ковдра. І тиша.

Аїра сіла, роздивляючись тканину, що вберегла її від нічного холоду. То була інша, не з цієї кімнати. Натуральні волокна, неймовірна якість. Її щасливого власника дуже любили.

Дівчина підвелася й обережно склала ковдру. Привела себе до ладу перед бронзовим люстерком, яке стояло на приліжковій тумбі. Напевно, колись тут жили аристократи.

На польовій кухні було людно. Жіночка поставила перед нею сніданок.

Аїра неспішно їла, спостерігаючи за роботою, що кипіла трохи далі. Всі, хто був у змозі, допомагали розчищати завали.

Коли очі не знайшли знайомої постаті, опустила погляд. Апетит зник, але вона змусила себе доїсти. Тіло не мусило страждати через думки.

Пізніше пішла допомагати жінкам.

– Ви посварилися? – обережно запитала Міранда – жінка з посохом.

Вчора вони познайомилися. Дивно, якби ні – подорожуватимуть же тепер разом…

Дівчина відірвала погляд від купи рушників, які саме складала.

– З Каелем. Давно вже його видно не було, а ти увесь час когось виглядаєш, – знизала плечима та, опускаючись на лаву поруч.

Її темні очі були особливо пильними зараз.

– Здається. Бовкнула перед ним те, чого не слід було, напевно. І він пішов, – зітхнула. – Я мала б бути радісною, адже місяць намагалася позбутися цього хлопця, але… Якщо він не повернеться, багато постраждає. Через мене.

– Не варто аж так, – жінка поклала руки на її плечі.

Аїра поглянула на неї запитально.

– Він доволі сильний, але не незамінний, – мить вона мовчала. – Та й не думаю, що хлопчик просто візьме й залишить все. Він хороший.

– Але ж…

Сильний поштовх змусив замовкнути обох. Хтось у центрі містечка закричав.

Міранда звелася й приготувалася до бою за лічені секунди. Дівчина встала слідом, гадки не маючи, що робити далі.

– Руйнівник, – повідомив їм Дев – командир цього загону.

Кремезний, але добрий чоловік із світлим волоссям, темнішим біля коріння.

– Я зберу інших, – мовила жінка.

Той кивнув в побіг вперед – до епіцентру хаосу.

– Ходімо, Аїро.

– Так… – голос прозвучав невпевнено, але вона рушила за Мірандою.

Двоє інших – русяві, темноокі близнючки Лінда та Мішель – знайшли їх самі, а ось Лорен – світлявий хлопець із вибуховим характером – та руда Ванесса змусили за собою побігати.

За десять хвилин усі шестеро доєдналися до Дева.

Аїра вперше побачила гігантську багатоніжку зблизька. Сковтнула.

Міранда швидко відкреслила коло на землі, близнючки заповнили символами. Чоловік стримував чудовисько в межах, Лорен йому допомагав. Ванесса виводила людей.

– По місцях, – скомандувала жінка, трохи стиснувши Аїрі плече. – Не бійся, люба, тобі лише треба повторювати заклинання.

Дівчина кивнула, зовсім не відчуваючи полегшення від тих слів.

Вчора Очисники таки перевірили її. Просто тому що один набрида наполіг. І результат був позитивним. Саме цей факт перекреслив усі мрії про спокійне життя…

Аїра стала біля Міранди, зімкнула пальці біля грудей. Видихнула.

Вони почали. Повільніше, ніж вчора, щоб новенька встигала.

Сяйво розливалося по колу. Три хвилини знадобилося, щоб багатоніжка опинилася в полоні сяючих жовтувато-білих ланцюгів. За наступні дві небо й землю з’єднав стовп світла.

Напевно, ви вже чекаєте на появу якого-небудь ангела чи бога після цього грандіозного видовища, правда?

Прошу, не вигадуйте! Це лише магія демона.

У кожного з них вона різна, як у людей – таланти. І звідки ж тут взятися іншому демону? Його тут і нема, любі друзі. Просто магічне коло допомагає Очисникам зв’язатися з тим і попросити частинку магії. Така собі еволюція, щоб не прив’язувати демонів до світу людей.

Тож, повертаємося до наших любих героїв.

Аїра зажмурилася. Сяйво розсіялося після п’яти хвилин. Від монстра залишилася лише купка попелу.

– Про інших щось відомо? – запитав Дев.

Очисники похитали головами.

Чоловік насупився, але віддав наказ повертатися до незакінчених справ.

Молодші розбіглися. Вони з Мірандою залишилися біля командира.

– Покажи руки, – вимогливо мовила жінка до нього, забираючи пасмо коричневого волосся, що вибилося з каре й впало на обличчя.

Дев нехотя простягнув обидві. Аїра жахнулася. Купа подряпин і синців на передпліччях, долоні стерті в кров, позбивані кісточки на пальцях.

– Старий віслюк, – буркнула та, надзвичайно точно схопивши його за вухо, й потягнула до кухні.

Дівчина пішла за ними хвостиком.