Розділ 2

Жив собі в одному невеличкому містечку чоловік, на ім’я Вілл. І собою не поганий, і руки вправні були, а слава дурна про нього ходила. Любив чолов’яга до жінок чіплятися – вистежував їх і з ним піти просив.

Багато разів вже вартові просили припинити – казали, що біда буде, як натрапить на жінку якогось ревнивого чоловіка. Та він не слухав – знав, що просто набридали скиглення молодиць, які доводилося вислуховувати. І набріхувати потім, що “подбають” – це ж теж яка морока!

Ви запитаєте: “Нащо ти нам про це розповідаєш?”

Хм, ну тут все просто.

Так вже сталося, на його біду, що Вілл запримітив одну сирітку. Запам’яталася вона чолов’язі своїми зеленими очима й веснянкуватим обличчям. Він вже давно вирахував, коли мала з’явитися, тож із нетерпінням чекав біля будинку, де зазвичай зупинялася на ніч.

Він намагався йти тихо, але дівчина мала гостре чуття – одразу ж озирнулася. Це йому навіть більше сподобалося.

Бідолаха навіть не здогадувався, що позаду вже ожила тінь… і про те, що наша Аїра озирнулася саме до неї, а побачила ще і його.

– Геть пішов, – чоловік здригнувся від несподіванки – незнайомий низький голос пролунав просто біля вуха. – Інакше збиратимеш себе по частинах. Тобі як подобається: отакі, – рука показалася з тіні позаду, показуючи сантиметри три, – чи трохи більші?

– Ти хто? – напружено вимовив.

– Я? Її одержимий переслідувач, хіба не видно? І мені дуже не сподобалося, що моє місце намагається забрати хтось на кшталт тебе. Тому ти зникаєш. Зараз.

Той побіг, не озираючись.

І, на жаль для Аїри, це був не перший раз, коли дивний незнайомець з’являвся поруч.

То сидів на даху навпроти, поки вона поверталася з ринку. То раптом опинявся десь у провулку саме тоді, коли черговий п’яниця вирішував “познайомитися”. Одного разу навіть приніс їй загублену торбинку раніше, ніж Аїра сама помітила зникнення.

Це дратувало.

Особливо те, що дівчина починала звикати.

– Хм, п’ять секунд – це забагато. Піти ще побалакати з товаришем по справі, чи що? – задумливо торкнувся підборіддя.

– Дивись, щоб по тебе вартові не прийшли, – завела очі під лоба.

– За що? Я ні його, ні тебе навіть пальцем не торкнувся, – нагадав із невинністю.

– А міг? – запитала вона, пильно поглянувши просто в очі.

Хлопець усміхнувся звеселено:

– Я? Та ні, звісно. Мене вчили розбиратися словами, – помахав руками, потім опустив їх вздовж тулуба. – Спершу.

– Тоді я вшиваюсь, – вказала на двері будинку трохи позаду.

– Хочеш бачити мене милим і невинним хлопчиком? Тоді передумаєш? – його очі блиснули цікавістю.

– Навіть якби так – вже пізно. Ти показав свою справжню сутність, – відвернулася гордовито й пішла далі.

– Як шкода, – зітхнув театрально.

– Припиняй вже, – зупинилася перед самими дверима. – У тебе власного життя немає, чи що? Вже майже місяць. Це не дрібниці.

Мить співрозмовник помовчав. Аїра дуже сподівалася, що зрозумів.

– А що для тебе життя? Хіба не збірка моментів? Так вже сталося, що наші перетнулися.

– Або хтось їх перетнув, – буркнула, дістаючи маленький пакуночок із-під плаща. Поклала на лаві ґанку.

– Можна подумати, ти мене, бідолаху, підгодовуєш, – пирхнув від сміху десь позаду, вже трохи ближче.

– Цього разу з миш’яком – смачного.

Останнім часом Аїра дратувалася навіть сильніше, і його щирий сміх зовсім не допомагав. Дівчина зайшла до своєї кімнатки. Поклала речі на стілець, розгорнула другий пакуночок і підійшла до вікна. Він сидів на ґанку.

Їли разом. І цей дивак помічав спостереження – тільки вдавав, що ні. Вона бачила – по слабкій усмішці, що майнула на вустах. Це теж дратувало.

Минув вже місяць, але Аїра й гадки не мала, як позбутися цього хлопця, не віддаючи підвіску. Він допомагав, а дівчина починала озиратися, щоб знайти знайому постать десь у тіні чи в кронах дерев. Це залежність, а такі як вона не могли дозволити собі чогось подібного. Прив'язаність – смерть.