Розділ 1

Довкола снували люди... і не тільки. Дехто вмів добре маскуватися зовні, але вивчити поведінку – це вже зовсім інша справа. От наприклад, у якому це вимірі діти трималися купки біля дорослого, коли всюди так багато цікавинок?

Аїра завжди бачила їх, але рідко коли показувала це. Запорука спокійного життя. Та й не було особливо часу оглядатися довкола.

Життя сироти сповнене своїх турбот: потрібно було попіклуватися про їжу й дах над головою на сьогодні, убезпечити своє майно... Що ж, останнє – сильне перебільшення. Із майна дівчина мала хіба що комплект змінного одягу, кілька мідяків у мішечку й підвіску із гарним матовим каменем фіолетового кольору.

Ви подумаєте: “Ну от знову – типова історія про загублену принцесу, що не пам'ятає батьків, проте завжди ходить із захмарної ціни підвіскою із симоволом королівської родини!” Змушений вас розчарувати: жодної цінності камінь не мав. І про це Аїра дізналася не з власної волі.

Торкнувшись обережно прикраси, дівчина заховала її під плащ. Досвід. Причому не найприємніший. Вона б воліла забути про це, та спогади з’являлися щоразу, коли дивилася на камінь.

Якось дорогою до чергового міста на своєму шляху, дівчину зупинили незнайомці. Грабіжники – одразу ж зрозуміла. Тільки один виглядав винувато. Ті покидьки чатували її вже давно, як виявилося, і саме через підвіску.

Аїра не вважала себе слабкою, але проти п’ятьох, звісно, не вистояла б навіть у своїх мріях. Вона пручалася, та прикрасу все одно забрали. Єдине, що залишила по собі її покійна матінка.

Ця втрата вибила з колії, але плакати дівчина не звикла. Слабкість перероджувалася люттю в очах. Той п’ятий оцінював вартість здобичі. Колишній ювелір. Мабуть, приєднався до групи від безвиході – зараз це не рідкість.

Та Аїра не збиралася співчувати.

План вже назрівав.

– Її не можна продати, – розгублено мовив ювелір. – Це не більш як гарний камінчик.

Дівчина здивовано кліпнула. Невже ця людина все ж пожаліла її? Наївно. Чоловік пояснив решті групи своє відкриття й легко довів кожне слово.

І як же сильно бідолашні розчарувалися! Аїра майже розсміялася. Підвіску мерзотники кинули долі, залишивши її оговтуватись. А вона тоді вперше подякувала вищим силам. Звелася, обтрусила одяг і рушила далі.

Аїра хитнула головою й повернулася в теперішнє.

Сьогодні був той рідкісний день, коли за виконання випадкового доручення (а вони були тим єдиним, що дозволяло прогодувати себе) отримала значно більше, ніж розраховувала. Ідеальна можливість придбати необхідні речі. І поки що дівчині щастило. Це місто їй подобалося – люди тут були добрими, навіть попри ситуацію у світі.

Отож, наспівуючи якусь мелодію, Аїра крокувала з ринку. Настрій був чудовим. Аж раптом щось невловиме прошмигнуло повз. Дівчина знала – не втримається на ногах. Зіщулилася, притиснувши пакунок до грудей.

– Ну-ну, обережніше треба, – чиясь рука обплела її талію, утримавши в повітрі.

Аїра стиснула губи: знову ці чоловіки з їхними “ви завжди винні”-виправданнями. Зараз скаже: “Я тобі допоміг – то, може, підеш зі мною?” – вона була певна.

Дівчина швидко відновила рівновагу й невимушено вислизнула. Подякує обов'язково – просто з безпечної відстані. Озирнулася.

Побачене здивувало. Рятівник стояв до неї боком, тримаючи за комір дитину. Він і сам був ще зовсім молодим – принаймні риси обличчя так казали.

– Коли збиваєш когось із ніг – треба вибачатися. Тому давай швиденько – дівчина поспішає, – поставив малюка просто перед нею.

– Вибач, сестричко, – хлипнув малий, низько схиливши голову.

– Нічого, – видихнула Аїра.

Дитина подякувала й чкурнула геть. Незнайомець щось буркнув невловимо.

– Дякую... Вам? – мовила трохи невпевнено, автоматично оцінюючи його статус за вбранням.

Ніби й звичайний подорожній, але щось у ньому було іншим. Аристократ під прикриттям? Та ні… Хіба аристократи подивилися б у бік сироти?

Повільний погляд ковзнув до неї. До очей.

– Як зручно, – знизав плечима. – Будь ласка.

І все.

Аїра відверто витріщалася на нього, чекаючи підступу. Незнайомець так само чекав.

– Не попросиш нічого натомість? – підняла брови.

– Навіщо? Я був тим, хто втрутився за власним бажанням, тож навіть на подяку не розраховував, – помахав рукою перед самим обличчям.

Об’єктивно привабливим, вона мусила визнати. Світла шкіра без жодного дефекту, очі ніжно-блакитного кольору з фіалковим по краях і пряме чорне волосся, зібране в низький хвостик. Тільки кілька пасом спереду були платиновими.

– Це… дивно.

– Мене так виховували, – мовив задумливо.

– Мене теж вчили віддячувати, але не завжди хочеться робити це від усього серця.

Аїра присіла навпочіпки, поставивши пакунок на землю. На думку спала чудова ідея. Кілька хвилин вона шурхотіла серед покупок – шукала свій сьогоднішній десерт. Звичайний пиріг, але ж який смачнючий! Всі аристократи слинкою стекли б.