Пролог

Десять років тому. Пекло. Головна тронна зала.

Пальці несподівано затремтіли, випустивши важкий кухоль. Багряне вино хлюпнуло на темні шати й повільно розтеклося кривавою плямою по кам’яній підлозі. Світ перед очима поплив. Тіло різко ослабло, змусивши прихилитися до жорсткої спинки трону.

У Пеклі завжди спекотно – це була його стихія. Та зараз цей рідний жар безжально обпікав. Він хапав ротом повітря, але легені відмовлялися наповнюватися. У грудях наростала важка, свинцева задуха.

Цокіт підборів лунав приглушено, немов крізь товщу води. Вона підійшла впритул.

Колись теплий і приємний дотик тепер обпікав. Розжарені пальці торкнулися підборіддя, повільно ковзнули по щоці. Майже ніжно. Він хотів відсахнутися, та тіло вже не слухалося.

Різкий спазм болю стиснув груди, остаточно викравши змогу дихати. Перед очима почала розливатися чорнота. Глибоко всередині щось тріснуло.

Він ще нічого не бачив, але вже точно знав – це кінець.

– Чому?... – голос прозвучав ледь чутно, більше схожий на хрипкий видих.

Вона не відповіла.

Цокіт підборів почав повільно віддалятися. Спокійно. Розмірено. Невимушено.

І ніхто не намагався її зупинити.

А це означало лише одне: ніхто і не міг. Вона готувалася до цього заздалегідь. Подбала про те, щоб жодна істота не змогла втрутитися.

Можливо, отрута дісталася не лише йому.

Він мав би це перевірити, але тіло вже безсило сповзало з трону на розпечену підлогу. Та найгіршим було інше – магія без упину витікала назовні разом із кров’ю крізь розколоте ядро.

Свідомість остаточно згасла.

Це був кінець. Для всіх.