9.2

Елізабет

Мене розбудив лагідний доторк до плеча. Я розплющила очі й побачила над собою схвильоване обличчя Емми.

— Пані, ви просили розбудити вас за годину до вечері. І… — вона на мить затрималася, злегка знизивши голос: — Герцог доручив передати, що сьогодні вечеря відбудеться у великій залі. Прибув важливий гість, і він не може залишити його без супроводу.

Я підвелася на лікті, ковдра сповзла з плеча.

— Вечеря з гостями?

— Так, пані.

Я сіла на край ліжка. Серце забилося швидше — не з радості, а з тієї тривоги, яку не можеш назвати, але добре знаєш. Хто ж цей гість?

— Добре, Еммо. Підготуймось. Принеси, будь ласка, блакитну сукню з вишитим подолом.

Вже за мить дівчина повернулася, тримаючи в руках тканину, що переливалась кольором чистого весняного неба. Я дозволила їй допомогти мені одягтись. Корсет туго обійняв груди, поділ ніжно торкався щиколоток.

— Ви така гарна в цій сукні, пані… — прошепотіла вона, заплітаючи мені волосся в м’яку косу й вплітаючи срібну стрічку.

Я подивилася на себе в дзеркалі. Очі — надто серйозні, щоки — бліді.

— Еммо, ти не знаєш, хто цей гість?

— Ні, пані. Герцог не сказав. Лише наказав, щоб усе було бездоганно. І… він сам чекатиме вас під дверима.

— Він?

Серце знову підстрибнуло.

— Так, герцог Йоганн. Уже стоїть у коридорі.

Я ковтнула сухе повітря. Хвилювання затуманило голову. Чомусь у мені проростала тривога — тиха, безіменна, і водночас така знайома…

— Гаразд, Еммо. Дякую. Я готова.

Я вийшла з покоїв і побачила Йоганна. Він стояв рівно, руки за спиною, погляд — зосереджений, але м’який.

— Ти маєш чудовий вигляд, — мовив він нарешті. — Ідеальний вибір для сьогоднішнього вечора.

— Дякую, Ваша світлість, — відповіла я майже пошепки.

Він зробив півкроку до мене.

— Я маю дещо повідомити, перш ніж ми спустимося. Прибув його Імператорська Величність Франц фон Арквіль.

Я завмерла. Ноги підкосилися. Повітря зникло з легень. Світ довкола зблід, мов крізь серпанок паніки.

Франц.

Він тут. У цьому замку. Просто зараз.

— Ні… — видихнула я. — Я не можу… Я не… Йоганне, я не піду.

Мене почало трусити. Паніка пульсувала в скронях. Уся сила, яку я збирала ці місяці, зникла, наче її ніколи не було.

— Елізабет, — тихо, але впевнено сказав він, торкаючись мого ліктя, — прошу, подивіться на мене.

Я глянула в його очі. У них — не суворість, а спокій.

— Ти не сама. Ти сильна. І я з тобою. Сьогодні всі зберуться у великій залі, і твоє місце — серед них. Ти не можеш просто втекти.

Я заплющила очі, намагаючись стримати сльози. Мої пальці стискали тонку тканину сукні.

— Але я… не знаю, чи витримаю. Я думала, зможу… але це сильніше мене… — голос урвався, мов обірвана струна.

— Якщо він заговорить — відповіси так, наче бачиш його вперше. Ніхто не має знати, що ви знайомі.

Він тримав мою руку, поки дихання не вирівнялося. Його присутність була як скеля серед бурі.

— Готова? — тихо спитав він, ніби просив, а не наказував.

Я кивнула. І хоча ноги ще тремтіли, я зробила крок уперед. Він повів мене довгим коридором. Я йшла поряд, з усіма своїми страхами — але вже не сама.

Ми з Йоганном спускалися сходами до вітальні, крок за кроком, мов на суд, де вирішуватиметься моя доля. З глибини залу долинав гомін голосів, сміх, дзенькіт порцеляни. Але щойно ми наблизилися до відчинених дверей — тиша опустилася, наче завіса.

Ми ступили до зали — і я одразу відчула: усі погляди звернені на мене. Спина випросталась, обличчя застигло, як маска. А серце… воно билося десь у горлі, ніби прагнуло вирватись. І тоді я побачила його.

Франц.

Він стояв біля каміна, високий, знайомий до болю — і водночас далекий. Наші погляди зустрілись, і в ту мить світ навколо змовк. Його очі… Вони все ще бачили мене — не титул, не минуле, не звичну маску, а мене справжню.

Я гадала, що за ці місяці почуття згасли, розчинились у часі. Але вони лише спали. І тепер прокинулись із такою силою, що я ледве стримала себе, аби не ступити крок до нього.

— Дозвольте, — голос Йоганна прорізав напруження, — представити вам мою вихованку — леді Елізабет Вербіц.

Я вклонилася, тримаючи поставу, хоч усередині все стискалося від хвилювання.

— А це Його Імператорська Високість Франц фон Арквіль, — додав герцог.

— Ваша Величність, — мовила я, намагаючись не видати тремтіння голосу. — Для мене честь зустріти вас.

На його вустах з’явилась стримана усмішка — мовчазна, знайома, надто багато мовчазна.

— Леді Елізабет, — тихо відповів він. — Ваша присутність прикрашає цей вечір.

Мої пальці мимоволі стиснулися в складках сукні.

Йоганн, не давши тиші загуснути, звернув мою увагу на інших:

— А це граф фон Лінден, його дружина графиня Аделіна та їхні чарівні доньки — Ельза і Хедвіґ. Вони прибули оглянути нові шовки з півдня.

Я чемно вклонилася кожному, всміхаючись — не надто широко, не холодно. Просто гідно. Потім герцог показав на чоловіка з розкуйовдженим волоссям і веселим поглядом.

— Барон фон Штайн, мій давній друг.

— Леді, — промовив барон з лукавим усміхом, — я розумію, чому всі замовкли, коли ви з’явилися.

— Ви надто щедрі на компліменти, бароне, — відповіла я стримано.

Та всередині — все ще шуміло. Франц стояв позаду, але я відчувала його присутність, ніби шепіт біля самої шкіри. Наче душа впізнала його ще до свідомості. Та з теплом приходив і страх. Усе змінилось. І я вже не знала, чи витримаю цю зміну.

Я стояла серед гостей, мов витончена лялька у застиглій сцені. Усмішка — на місці, плечі розправлені, погляд спокійний. А всередині — зливи, що не вщухали.

Єдине, що залишалось — витримати. Не зламатися. Не дати серцю порушити присягу тиші.

Свічки на столі тремтіли в такт моєму серцебиттю. Я сиділа рівно, спина вже боліла від напруги, пальці тремтіли на виделці з ножем. Навпроти — Франц. Я не наважувалася підвести очей. Але щоразу, коли це траплялося — ловила його погляд. І він не відводив очей.