Розділ 2. Казан, що мав характер

Еліна прокинулася від підозрілого «буль-буль-бух» у своїй кімнаті. Спочатку вона подумала, що це хтось із сусідів експериментує. Але ні – звук ішов із її власного казана.

Вона повільно піднялася й побачила, що казан на підвіконні ворушиться, ніби дихає.

– Ага... чудово,– пробормотіла вона. – Перша ніч у гуртожитку, і мене вже переслідує посуд.

Ліам, який примостився на другому кінці кімнати, перевернувся на бік:

– Тільки скажи, що він не намагається втекти.

Казан у відповідь голосно гупнув кришкою й почав повільно зсуватися на край підвіконня.

– Я не казала, що він не намагається,– сухо прокоментувала Еліна.

Казан ніби почув її слова й голосно впав на підлогу, випускаючи в повітря фігурку з диму. То було щось похоже на качку, яка ображено розчинилася.

– Вставай, тобі потрібно на шикування,– Ліам буркнув це і розвернувся до стіни. А через хвилину Еліна почула старіння і посміхнулася.

– Світ змінився, але здається студенти скрізь однакові.

Вона швидко одягалася, натягнула мантію й вирушила на своє перше шикування.

Дві академії був схожий на мурашник. Студенти різного віку і росту метушилися, збираючись у довгі шеренги. Над ними височіли башти з вітражними вікнами, крізь які пробивалося ранкове сонце. Повітря пахло росою, старим каменем і... кашею.

–Гей, тримай її !!–крикнула дівчина з іншого боку двору. У руках вона тримала тарілку, з якої відчайдушно тікала вівсянка. Каша булькала, смикалась і намагалась перелізти через край посудини. 

Еліна мимоволі зупинилась і втупилася на дивний «сніданок».

– Це в тебе ... сніданок чи домашній улюбленець?–обережно спитала вона. 

– І те, і те, – втомлено відповіла дівчина, притискаючи кашу ложкою. – Учора ця штука побилася з нашим котом. Рахунок один-один. Сьогодні мабуть, спробує втекти з гуртожитку.

–Чудово,– пробурмотіла Еліна. –Я завжди мріяла жити там,де сніданок сильніший за мене.

Дівчина розсміялася й простягла вільну руку: 

– Я Міра. Факультет темників. Якщо треба когось дістати або налякати сусіда–звертайся.

Еліна трохи здивувалася, але потисла руку. 

– Еліна. Якщо треба зіпсувати зілля чи підпалити парту – теж звертайся. Це в мене природно виходить.

Міра хмикнула і сказала пошепки: 

– О, тоді ти точно не загубишся в нашій академії. Тут половина студентів вважає що життя без вибуху на парі - це марнування часу. Ти ж перший курс так? 

– Я тільки вчора поступила.

–О, тоді ми будемо навчатися разом. Мені брат розказував що перші півроку для першокурсників навчання спільне. 

Позаду них хтось гучно позіхнув. Високий хлопець і коротко підстриженим волоссям в руках книжку, але явно спав на ходу.

– Агов, ти живий?– спитала Міра.

– Ага,–протягнув він, не відкриваючи очей.–Просто готуюсь до лекції з історії магії. Там треба вміти спати стоячи. 

Еліна ледве стримувала сміх.

У цей момент на невеликий поміст перед студентами піднялася викладачка в зеленому плащі, з величезними окулярами, які весь час сповзали на ніс. Вона розгорнула сувій і  підняла руку, вимагаючи тиші. 

– Студенти! Сьогодні на вас чекають перші справжні заняття. Ви відчуєте магію на дотик, спробуєте з нею домовитись... і, можливо, трохи підгорите.

У натовпі пролунали смішки.

– Не хвилюйтеся,– продовжила викладачка. – У нас завжди є аптечка, запасний набір мантій і спеціальний підвал для випадків... особливо вибухових .

– Чудово, – прошепотіла Еліна Мірі. – Я потрапила в академію, де навіть правила техніки безпеки звучать як вирок.

– Ти ще не знаєш, – засміялася Міра. – Найцікавіше починається тоді, коли викладачі кажуть « нічого складного». Це завжди код для « готуйтеся до хаусу».

Після шикування натовп студентів повільно розтікався по коридорах. Еліна з Мірою трималися разом.

– Тобі пощастило, що перша пара це зільництво, – сказала Міра. – Тут зазвичай не так страшно.

Не так страшно звучить як « ти всеодно постраждаєш, але не так сильно», – пробурмотіла Еліна.

Потік студентів рушив у бік однієї з бічних башень. Кам'яні сходи під ногами були вологими від ранкової роси а під арками розвішені габалени легенько тремтіли, наче від власного дихання. У коридорах гомін стихав кожен розумів що починається справжнє навчання.

Еліна йшла поруч із Мірою й відчувала, як змішується тривога з цікавістю. Їй хотілося хоч на мить зупинитися, роздивитися все до деталей, але група невблаганно тягнула вперед. І ось вони, зупинилися біля важких дверей, прикрашених різьбленими символами. Двері самі розчинилися зі скрипом, із середини повіяло густим запахом трав, попелу і з чогось солодкого, схожого на перепалену карамель.

– Ласкаво просимо, - сказала викладачка, входячи першою. – Це аудиторія зільництва.

Еліна зробила глибокий вдих і ступила всередину.

Аудиторія виявилася величезною й напівтемною. Уздовж стін тягнулися високі полиці заставлені баночками, флаконами та мішечками. На деяких банках красувалися написи "Використовувати лише у випадку безвиході", "Cхильне до укусів", "Не тримати біля вікна". Під стелею сушилися пучки трав, і від них у приміщенні стояв важкий аромат.  У центрі розташовувались ряди чорних казанів на високих ніжках у вигляді пазурів. Кожен із них виглядав так, наче вночі міг ожити й податись гуляти коридорами.
 Еліна зайняла місце посередині, разом із Мірою. На столі у них лежали пучок якихось сухих листків, невеликий флакон із мутнуватою рідиною і мірна ложка. Міра акуратно почала розкладати інгредієнти наспівуючи собі щось під ніс.

– Ти виглядаєш занадто впевнено,– прошепотіла Еліна.

– Секрет простий,– відповіла Міра не відриваючи погляду від казана.– Я вчора ввечері витягла брата на допит і змусила розповісти всі його історії про зільництво.

– І тепер знаєш наперед, як усе піде?

– Не зовсім. Просто тепер я в курсі, що найчастіше вибухає.