Пролог

Вона завжди ненавиділа дзеркала. У них відбивалася не лише дівчина з темним, мов нічне небо, волосся і впертим підборі, в й усі її втрати. Сині очі,що колись світилися радістю, тепер нагадували про маму — такі ж самі мала й вона. Струнка постать видавалася надто тендітною,але плечі трималися рівно, ніби й після сотні падінь світ не зумів її зігнути.

 Мама завжди казала: " Очі — це дзеркало душі. Тримай їх відкритими, і ти завжди знайдеш дорогу додому". Вона добре пам'ятала вечори, коли мама сідала поруч із нею на підлогу дитячої кімнати, і вони разом складали пазли. Мама сміялася, коли дівчинка втрачала черговий шматочок, і завжди повторювала: '" Всеодно тільки ти збираєш свій власний світ, і тобі вирішувати що там буде".

Брат був її другим світом. Коли мама загинула, він став усім — наставником, захисником і другом одночасно. Він навчав її готувати перші страви, читати книжки, пояснював, що не можна боятися власних помилок. Іноді вони сиділи на терасі будинку, дивилися на нічне небо і мріяли про майбутнє і завжди брат повторював фразу: '" Не переживай, я завжди буду поруч. Навіть якщо мене не буде видно". Тепер же його сліди зникли, мов дим у повітрі, залишивши по собі лише порожнечу. Кожен спогад зараз різав серце, нагадуючи про втрати й незавершені речі.

Двадцять один. День народження. Час, коли світ наче має нагадати: " дорослішає". Але цього дня було щось інше. Вона відчувала дивний вітерець, який здавалося, проходив крізь кістки, а на столі блищав предмет, якого там раніше не було — маленький кристал, що випромінював слабке світло. Вона нахилилася, торкнулася його пальцями, і раптом кімната закружляла, мов у водовороті.

Дзеркало перед нею спалахнуло дивним світлом, від якого здавалося, що стіни й підлога розчиняються. Вона хотіла крикнути, але голос застиг у горлі. Серце калатало, ноги не слухали, в думки металися в голові.

Коли світ перестав кружляти, вона опинилася на холодній підлозі незнайомої кімнати. Погляд спершу блукав по високих кам'яних стінах, старовинних люстрах і килимах, в потім спинився на дзеркалі. Те, що вона побачила, змусило серце пропустити удар, її очі стали світлими і чистими, немов поверхня зимового озера, в волосся, що раніше ледь спадало на плечі, виросло до талії й стало ще чорнішим, насиченим наче ніч.

Світ навколо здавався яким і водночас знайомим. Вона зробила крок уперед, і серце здригнулося від передчуття: нове життя тільки починається.