Розділ 4

Кілька днів Марк не писав повідомлень. Було дивно бачити порожній екран телефону, коли кожного ранку отримувала від друга кілька вітальних слів чи якогось кумедного мемчика. Сама теж не писала. Провина хапала за пальці, варто було взяти телефон до рук.

Сніг замітав вулиці білим килимом, а сонце занадто яскраво світило у вікно робочого кабінету. Агата спостерігала, як вкривається земля тоненькою кірочкою льоду, і відчувала, що такою ж кірочкою взялася й душа. Їй було холодно без дружних обіймів і гарячого подиху у волоссі, та найбільше вона мерзла без тепла серця, яке б завжди билося поряд.

Пригадалися слова бабусі з антикварної крамнички про те, що варто подарувати листівку людині, яку кохаєш. І частину надпису на конверті Агата добре запамʼятала: «Кохай мене так, як я тебе кохаю». То нащо ж вона дала ту листівку Маркові? Нащо? Нащо… Може, тому, що хотіла?

Не дотерпіла до вечора. Написала повідомлення другу.

«Сьогодні в мене. З тебе пляшка червоного напівсухого».

Відповіді чекала кілька хвилин, і ті хвилини розтягнулися до нескінченності. Сумніви змушували закушувати губу, і вже згодом відчула солонуватий присмак крові в роті.

«Окей».

Оце й усе? Те, що сталося між ними та стільки днів мовчання помістилися у два коротесеньких речення? Проте поставала ще нагальніша проблема. Як дожити до вечора й не зійти з глузду?

Агата нащось підвела вуста червоним. Потім стерла. Ще надумає, що вона його звабити збирається! Та якщо бути зовсім чесною, то до чого та чорна коротенька сукенка? Не сміття ж вона збиралася в ній виносити. І квартиру начистила до блиску. Змінила постільну білизну, хоча вчора й так міняла. Нащо?

Дівчина якраз перевдягалася в милий затишний домашній костюм, коли дверний дзвінок пролунав. Ще один кілометр до відстані між нею та Марком. Він мав свого ключа й раніше ніколи не церемонився.

— Привіт, — тихо бовкнув він і вручив їй пляшку вина.

Чоловік гостро глянув у очі, та не затримав погляду. Підняв пакет із продуктами й поніс до кухні.

Вони мовчки налили вина в келихи. Раніше б зварили глінтвейну й всілися до телевізора, та зараз лишилися на кухні.

— Ти хотіла мені щось сказати?

— Я? Наприклад?

Боже, що за дурепа? Сама його покликала на розмову і вдає, що геть не розуміє до чого він.

— Агато…

— Пробач.

Ніколи не бачила його настільки серйозним. З карих очей повтікали усі смішинки. Волосся неохайно спадало на чоло, і захотілося прибрати його пальцями. Та це було б недоречно. Тепер багато чого між ними носило статус недоречного. Як усе повернути?

— За що?

— Та за все, Марку. Пробач, що не подумала й подарувала тобі ту листівку!

— Зовсім не подумала?

— Я розгубилася.

— Ясно.

Плечі друга опустилися, він зробився геть сумним. Невже завжди тепер бачитиме його таким?

— Ти ображаєшся на мене?

— Ображаюся!

— Я справді не знала, що вона магічна!

— Ти все не так зрозуміла…

— А як?

Марк раптом встав, як і кілька днів тому. Без поспіху підійшов й опустив руки на стіл біля неї. Його обличчя було за кілька сантиметрів. Тоді він нахилився. Його вуста легко накрили її вуста. То був ніжний, ледь відчутний поцілунок, та за кілька ударів серця він став глибшим. Одна рука Марка зарилася у волоссі Агати, інша зімʼяла светр на спині.

Все закінчилося надто швидко. Дівчина не встигла ні відповісти, ні хоча б втямити що відбулося.

— Мене образило, що ти, яка ніколи не вірила в різну магічну маячню, раптом так просто нею все пояснила.

— Що?

— Я роками наважувався, Агато. Роками! А ти списала все на магію за секунди!

— Га?

— Я уявляв тисячі митей, перебирав сотні можливостей, та так боявся зруйнувати нашу дружбу, що мовчав. Ледь наважився на те кільце й згорав увесь вечір зсередини, доки чекав на мить, коли ти відкриєш коробку. А потім ти принесла мені листівку… Я бував у тій крамничці багато разів. Навіть тебе колись приводив. Бачив раніше ту листівку, знав її історію. Ти хоч уявляєш, що я відчув, коли ти мені її подарувала? Ніби серце своє для мене відкрила.

— Ти про що? Яке кільце?

— То ти так і не подивилася мій подарунок?

Агата встала. Тіло ледь слухалося. Здавалося, що підлога під ногами крихка, як пісок. Що взагалі відбувається? І чому так серце бʼється? Пульс відчувала аж у скронях.

Під ялинкою стояла самотня забута коробочка. Дівчина присіла під пухнастою гілкою і відкрила коробочку, а тоді дістала з неї гарне просте кільце з білого золота. Пальці затремтіли.

Відчула, як відчай стискає горло й тисне все сильніше. Ще трохи й забракне кисню.

— Я така дурепа…

Марк присів поряд і довго дивився, а тоді посміхнувся й стер теплими долонями сльози з її щік.