Розділ 3. Коли плавляться кондиціонери

На четвертий день нашого дивного знайомства кав’ярню «Карамель і Кориця» спіткала катастрофа всесвітнього масштабу. Наш старенький кондиціонер, який до цього боровся за життя з останніх сил, видав гучний металевий хрускіт, пустив тонку цівку сизого диму і здався. Назавжди.

Вже за пів години затишний зал перетворився на пекло на землі. Повітря стало настільки густим і гарячим, що його, здавалося, можна було різати ножем. Я стояла за стійкою, обмахуючись картонним меню, і відчувала, як по спині стікають краплі поту. Моє волосся безладно пушилося від вологи, а в голові панував суцільний туман.

Проте найгірше було не це. Справжня трагедія розгорталася на вітрині. Наші фірмові тістечка з вершковим кремом, витончені мусові десерти та шоколадні еклери на очах втрачали форму, погрожуючи перетворитися на солодку кашу. Якщо кондитерський шедевр перетвориться на калюжу, директор мене просто розіпне.

— Ну, будь ласка, ну, запрацюй, — благала я кондиціонер, але той лише глухо мовчав.

Спека тиснула на скроні. Світ навколо почав трохи плисти, і я вперше за все літо злякалася, що от-от знепритомнію прямо на касовому апараті. Очі самі собою заплющувалися, а ноги ставали ватяними.

Два удари настінного годинника пролунали, ніби крізь вату. Рівно 14:00.

Дверний дзвіночок хрипко звякнув. До зали зайшов Ян. Він, як завжди, був у своєму незмінному чорному пальті, застебнутому на всі ґудзики. Але варто було йому зробити крок усередину, як він зупинився. Його погляд миттєво оцінив ситуацію: потеклі десерти на вітрині й мене, що трималася за край стійки обома руками, аби просто не впасти.

— Дано? — у його крижано-сірих очах промайнув справжній переляк. Він за дві секунди подолав відстань до мене. — Тобі погано? Що сталося?

— Кондиціонер… — ледь чутно прохрипіла я, намагаючись сфокусувати на ньому погляд. — Він помер. Тістечка плавляться. І я… здається, теж.

Ян важко зітхнув. Його обличчя на секунду стало надто рішучим.

— Схоже, вибору немає, — тихо пробурмотів він сам до себе.

Він підняв руки до коміра і швидкими, впевненими рухами почав розстібати ґудзик за ґудзиком. Нарешті Ян одним рухом скинув своє важке чорне пальто і кинув його на найближчий стілець. Під ним виявилася звичайна, проста чорна футболка, що обтискала його міцні плечі.

І в ту ж мить у кав'ярні відбулося диво.

Здалося, що хтось навстіж відчинив ворота до казкового зимового королівства. Від Яна на всі боки хлинула така потужна, чиста й благословенна прохолода, що я мимоволі глибоко вдихнула повітря ротом. Це було неймовірно! Спека миттєво випарувалася. Голова одразу прояснилася, а втома зникла, наче її й не було.

Ба більше, великі панорамні вікна кав'ярні прямо на наших очах почали покриватися фантастичними, тонкими літніми візерунками з льоду. Вітрина з десертами вкрилася легкою памороззю, і крем на еклерах миттєво застиг, врятований від загибелі.

Я приголомшено дивилася то на вікна, то на нього.

— Ти… ти справжній чарівник? — нарешті вимовила я..

Ян ніяково почухав потилицю, і на його щоках знову з'явився той самий милий рум'янець. Щойно він збентежився, як по підлозі від його кросівок поповзли красиві снігові зірочки.

— Ну, можна й так сказати, — тихо відповів він, присідаючи на барний стілець біля стійки. — Я стихійник льоду. Природжений магічний аномал.

— Але навіщо тоді пальто? В таку спеку! Це ж катування! — вигукнула я, з насолодою підставляючи обличчя під приємний морозний вітерець, що йшов від його рук.

— Це пальто — це артефакт, — пояснив Ян, з посмішкою спостерігаючи за моєю реакцією. — Воно стримує моє магічне поле. Розумієш, я ще не до кінця вмію контролювати силу, коли емоції беруть гору. Особливо… коли я бачу тебе. І твою посмішку. Твоя усмішка діє на мене так, що магія просто виривається з-під контролю, і я починаю заморожувати все навколо. Вчора під час снігопаду я ледь стримався.

Я відчула, як мої власні щоки стають гарячими, але тепер уже зовсім не від погоди.

— А гарячий еспресо? — наздогнала мене ще одна здогадка. — Навіщо ти п'єш його в такий окріп?

Ян тихо засміявся, і на шибках розквітли нові крижані квіти.

— Щоб хоч трохи зігрітися зсередини, Дано. Мій внутрішній світ занадто холодний. Але, здається, тут, поруч із тобою, мені це більше не потрібно.