Розділ 2. Експерименти з термодинамікою

Наступного дня літо остаточно взяло гору. Термометр вперто ліз угору, асфальт на дорозі став м’яким, як пластилін. Люди метушливо перебігали містом від кондиціонера до кондиціонера, нагадуючи пінгвінів.

Але в мене була місія.

З пів першої я щохвилини зиркала на годинник. Мозок усе ще шукав пояснення вчорашньому інію на стійці. Нова хімічна сполука чи перегрів? Щоб перевірити свою адекватність, я підготувала робоче місце, ніби чекаю на санітарного інспектора. Стійка блищала, була абсолютно сухою. Жодна крапля не мала зіпсувати моє «наукове розслідування».

Рівно о 13:59 я завмерла з ганчіркою в руках.

Двадцять шість, двадцять сім... Я завмерла, коли хлоп... Звенить дзвіночок.

Він зайшов хвилина в хвилину: те ж чорне пальто, застебнуте до підборіддя, ті самі важкі черевики і нереальний спокій. За його спиною, за дверима, місто дихало спекою, а від нього віяло свіжістю, наче він щойно виходив із гірської печери.

— Доброго дня, — тихо привітався він, підходячи до мого «наглядового пункту». Його крижано-сірі очі ковзнули по ідеально чистій поверхні стійки, а потім зупинилися на мені.

— Доброго! — максимально невимушено (як мені здалося) посміхнулася я. — Вам, як учора? Подвійний еспресо, гарячий, як лава, без нічого?

— Так, будь ласка, — кивнув він.

Але я вирішила перевірити свою теорію. Не ввімкнувши кавомашину, я схилилася вперед, мов змовниця, і виставила на стійку велику склянку, вкриту краплями конденсату. Я обережно поставила її так, щоб він міг легко побачити її вміст. Дрібний лід, свіжа м’ята, часточки лимона та темно-бордовий сироп.

— А я сьогодні взяла на себе сміливість і приготувала для вас наш фірмовий айс-ти. Дивіться, який лід! Саме для такої погоди. Може, відчуєте себе дослідником? Раптом відкриєте в собі любов до холоду?

Я підморгнула і спитала, затримуючи подих.

— Ну як, наважитеся?

Хлопець подивився на склянку так, ніби я запропонувала йому випити рідкий азот. Його очі розширилися; він зробив напівкрок назад, а руки швидко сховав у кишені пальта.

— Ні, дякую. Лише еспресо, — він відвів погляд, голос трохи підвівся, наче не звик відмовлятися вголос. — Гарячий, дуже гарячий, будь ласка.

Я попрямувала до кавомашини, не стримуючи усмішки. Цікавість до таємниці повністю перемогла страх. Коли чорна запашна рідина наповнила горнятко, я повернулася, поставила каву і, опершись на стійку, лукаво запитала:

— Слухайте… ви не боїтеся розтанути? Ну, як той сніговик із казки. На вулиці плюс тридцять вісім, а ви — в пальті та ще й без льоду! Це таємна суперсила чи принцип?

Хлопець уже тягнувся до чашки, коли моя фраза змусила його завмерти. На щоках з'явився ледь помітний рум'янець — він не чекав такої прямоти. Його губи смикнулися, і вперше за два дні він незграбно посміхнувся тепло й щиро. Я на мить затамувала подих.

І в цей самий момент у кав’ярні сталося щось зовсім божевільне.

Просто над касовим апаратом у сухому й теплому повітрі закружляли маленькі білі пушинки. Вони повільно опускалися вниз, виблискуючи в променях сонця, що падало з вікна. Я протягнула руку — і на мою долоню впала справжня, ідеально симетрична, крижана сніжинка. Вона миттєво розтанула, залишивши лише маленьку крапельку води. Поодинокий снігопад тривав усього три секунди прямо біля каси, але цього було достатньо.

Я приголомшено підвела погляд на хлопця. Хлопець уже повернув собі серйозний вигляд, але в його очах палав чистий відчай людини, яку щойно спіймали на гарячому.

— Ян, — раптом тихо сказав він, протягуючи руку до чашки. — Мене звати Ян.

— Дана, — видихнула я, все ще дивлячись на вологу долоню.

Він швидко перехилив гарячий еспресо, ніби це ліки, які рятували йому життя, залишив гроші й буквально вилетів із кав’ярні. А на стійці, на моїй ідеально витертій сухій стійці, знову чітко проступив морозний візерунок у формі його долоні.

Я торкнулася інію. Він пахнув зимовою свіжістю та… легким відтінком м'яти. Завтра о другій годині дня я буду чекати на нього ще сильніше.