Розділ 1. Кава для снігової людини

Київ плавився. Якби хтось здогадався розбити куряче яйце прямо на капот автівки, припаркованої під нашою кав’ярнею, воно б засмажилося за лічені секунди. Стовпчик термометра впевнено штурмував позначку в плюс тридцять вісім градусів у тіні, а на сонці, здавалося, повітря просто світилося від люті.

Наш старенький кондиціонер над дверима кондитерської «Карамель і Кориця» видавав звуки, схожі на передсмертне зітхання старого мопса. Він відчайдушно намагався виплюнути бодай краплю прохолоди, але натомість лише ганяв по залу тепле, важке повітря, яке пахло розігрітим цукровим сиропом і моїм тихим розпачем.

Я поправила фартух, який уже встиг прилипнути до футболки, і тужливо подивилася на холодильник із тістечками. Була б моя воля — я б залізла туди, посунувши еклери з полуницею, і не вилазила б до вересня. Моє ім'я Дана. Я обожнюю літо, але сьогодні я була готова продати душу за кубик льоду й квиток до Антарктиди. Без права повернення.

Настінний годинник у формі кавової чашки показував рівно 14:00. Найстрашніший час. Вулиці за вікном вимерли. Навіть запеклі кавомани ховалися в офісах.

Раптом над дверима весело дзенькнув дзвіночок.

Я здивовано підвела голову. До зали зайшов клієнт. І в першу секунду я серйозно подумала, що в мене почалися галюцинації від теплового удару.

Він був високий, широкоплечий і… вдягнений у важке, щільне чорне пальто. Застебнуте на всі ґудзики до самого підборіддя. Навіть комір був піднятий, ховаючи шию. На ногах — важкі шкіряні черевики. Поки нормальні люди намагалися зняти з себе навіть шкіру, цей хлопець виглядав так, ніби щойно зійшов з трапу літака «Рейк’явік — Київ» і трохи переплутав пори року.

«Або він божевільний, або таємний шпигун, який ховає під полом кулемет». Чи валізу з грошима», — промайнуло в моїй голові.

Він підійшов до стійки спокійною, майже безшумною ходою. З-під темного чубчика на мене дивилися неймовірні, крижано-сірі очі. Жодної краплі поту на обличчі. Ніякої задишки. Він виглядав свіжим, як свіжовичавлений фреш, що тільки-но дістали з льоху.

— Доброго дня, — пролунав його голос. Він був низьким, приємним і дивно контрастував із загальною спекою — наче чиста джерельна вода. — Подвійний еспресо, будь ласка. Без цукру. І без молока.

— Гарячий? — випалила я раніше, ніж устигла подумати. Ну, справді, який ще еспресо? Але в таку погоду мій мозок вимагав уточнити. — Може, краще айс-лате? З льодом? Багато льоду?

— Ні, дякую. Гарячий — на його губах з’явився ледь помітний натяк на посмішку, але він одразу сховав її за суворим виразом обличчя.

Я знизала плечима й повернулася до кавомашини. Поки варилася кава, крадькома розглядала його через плече. Пальто сиділо на ньому ідеально, але сама ситуація була абсурдною.

Коли чашка була готова, я поставила її на блюдце й підсунула до нього: — Ваш подвійний еспресо. Обережно, гаряче.

Він протягнув руку, щоб узяти чашку. Його довгі, бліді пальці випадково торкнулися моїх.

У ту ж мить мене наче струмом ударило. Тільки не електричним, а крижаним. Наче я з розгону пірнула в ополонку посеред січня або відчинила дверцята величезної промислової морозилки. Хвиля такої чистої, неймовірної свіжості прокотилася по моїй шкірі, що я мимоволі затамувала подих від захвату. Спека миттєво відступила, а по спині побігли приємні мурахи.

Я так і завмерла, вп’явшись поглядом у наші руки. Хлопець швидко забрав чашку, і цей чарівний ефект зник. Навколо знову закружляло задушливе літо.

Він зробив кілька швидких ковтків прямо біля стійки, навіть не поморщившись від окропу. Поставив порожнє горнятко, поклав купюру без решти й тихо сказав: — Дякую. Кава чудова.

Він розвернувся і вийшов так само швидко, як і зайшов, залишивши по собі тихий передзвін дверного дзвіночка.

Я кліпнула, приходячи до тями, і подивилася на стійку. На гладкій дерев'яній поверхні, прямо там, де стояли його пальці та гаряча чашка, блищав тонкий, ледь помітний слід справжнього сріблястого інію. Він повільно танув під променями київського сонця, перетворюючись на звичайні краплі води.

Я торкнулася стійки пальцем. Вона була крижаною. «Хто ж ти такий?» — подумала я, і вперше за цей тиждень мені захотілося, щоб завтрашній день і друга година настали якомога швидше.