IV

Наступного ранку дівчина глянула за вікно, де величезними брилами лежав лапатий сніг, і тільки тоді усвідомила, що забула зателефонувати рідним, хоча й не спала майже цілу ніч, слухаючи плаксиві пісеньки. Все-таки вона зрозуміла, що з Вадимом то було не справжнє кохання, і пробачати йому не збиралася. Лише після такого сміливого рішення бідолашна заснула. А тепер її мучила совість за те, що жодного разу не згадала про батька та матір.

Віта схопила телефон і почала телефонувати. Але ніхто з батьків не відповів, тож тепер дівчина мала ще один привід для хвилювання. Вона знайшла в історії браузера будиночок, який вони зарезервували, і набрала номер господаря. Відповіді довго не було.

– Слухаю, – нарешті почувся тихий чоловічий голос.

– Зі святами, добродію. До вас нещодавно мали заселитися Антоніна та Ігор. Це їхня донька телефонує.

– Так-так. Я досі їх чекаю. Якщо не з’являться протягом двох-трьох годин, то навіть не просіть, заселю інших. Самі розумієте, що бажаючих зустріти Різдво в горах вистачає.

– Вони не виходять на зв’язок. Я хвилююся.

Чоловік на якийсь час замовчав, а потім повідомив:

– Не хочу вас лякати, але у нас страшенний снігопад.

– Хочете сказати, що з ними могло щось трапитися?

– Хтозна. Дивіться новини. Сподіваюся, ваші батьки з’являться найближчим часом. На все добре.

Перелякана Віта затамувала подих – її розум генерував найтрагічніші сценарії того, що могло статися дорогою. Вона прочитала всі можливі новини за останню добу в інтернеті, знайшовши підтвердження слову про шалений снігопад. Раз за разом вона безрезультатно телефонувала матері та батьку. І навіть на якийсь час забула про зрадника Вадима.

В другій половині дня в двері постукали – на порозі з’явилася бадьора Улянка.

– Гей! Чому двері відчинені?

Розхристана Віта сиділа на кухні та пила міцну каву.

– Мабуть, вчора забула зачинити. Не до того було.

– До речі, як ти? Тримаєшся?

– Та пішов той Вадим… Мої батьки на зв’язок не виходять, хоч і обіцяли зателефонувати, як тільки доберуться.

Уляна обійняла подругу за плечі, вдихнувши аромат гарячої кави, а тоді нахабно потягнула напій, відібравши чашку.

– Та не квапся з дурними думками. Нікуди вони не дінуться. Можливо, телефони не можна підзарядити чи в дорозі затрималися. Ти ж бачиш, яка люта зима в цьому році.

– Уляно, ми ж наче не домовлялися про зустріч з тобою.

Гостя закотила очі та обурено проголосила:

– Не домовлялися?! Ти що, зовсім вже того?! А хто мене вмовляв допомогти підібрати чобітки та сумочку для святкування?! У нас сьогодні запланований похід до торгового центру, дорогенька.

Віта схопилася за голову та потерла втомлені червоні очі. Ні про який шопінг їй чути не хотілося. Аж раптом роздався звук повідомлення. Стривожена донька так бігла до телефону, що ледь не перечепилася через кошеня. Уляні навіть довелося відставити чашку та заспокоювати перелякану тварину.

– Тьху! Оператор зв’язку побажав гарних свят, – засмучено пробелькотіла Віта.

– Досить. Треба розвіятися. Ти ж бліда, неначе стіна. Даю п’ятнадцять хвилин, щоб привести себе до ладу.

Засмучена студентка через силу змусила себе зібратися, сподіваючись, що похід до торгового центру тимчасово знімить напруження. Але так не сталося. Ні покупка замшевих чобітків, ні сумочки, ні помади не допомогли відволіктися, що було дуже не схоже на модницю Віту.