Глава 15: Тіні минулого

Ми летіли крізь нескінченний космос, залишаючи за собою все те, що вже стало частиною нашого минулого. Сіріс і Нія сиділи в кабіні корабля, а навколо них була лише темрява, що виблискувала міріадами далеких зірок. Вони мовчали, кожен з них поглинений своїми думками, але між ними існувала невиразна зв’язка — невидимий місток, що не дозволяв їм віддалитися одне від одного, незважаючи на тишу.

Сіріс був не зовсім той самий. Хоча його зовнішність залишалася незмінною, він став ніби важчий, немов тягар на серці постійно нагадував йому про минуле. Він не міг позбутися відчуття, що щось в ньому зламалося — але що саме? Артефакт? Його пошуки сили? Чи, може, те, що він пережив у темряві цієї планети? Тінь, що оселилася всередині нього, не відпускала.

Нія дивилася на нього з тієї ж відстані, з якою спостерігала за ним вже кілька разів. Вона бачила, як важко йому даються навіть найпростіші рухи, як кожен крок у його душі обертається боротьбою. Вона відчувала, що йому потрібна допомога, але як допомогти людині, яка вже не була впевнена, хто вона насправді?

— Сіріс, — сказала вона, голос її звучав трохи невпевнено. — Ти часто замислюєшся. Що тебе турбує?

Сіріс зітхнув, але не відповів одразу. Його погляд був спрямований у нескінченність космосу.

— Я не впевнений, що маю право продовжувати, — сказав він, і в його голосі звучала гіркота. — Я не знаю, хто я тепер. І що стало з тими, хто мене оточує.

Нія відчула, як серце стискається. Вона знала, що йому важко. Він знову поринув у темряву своїх думок, від яких не було втечі. І хоча вона була тут, поруч, вона не могла допомогти йому, поки він сам не зрозуміє, що темрява — це не те, що визначає його.

— Ти не сам, Сіріс, — сказала вона, намагаючись бути сильною для обох. — Я з тобою. Ми разом пройдемо цей шлях, я вірю в тебе. І вірю, що ти знову знайдеш себе.

Він подивився на неї, але в його погляді була лише тінь сумніву. Нія знала, що важко розривати те, що вже стало частиною тебе, навіть якщо це — темна сила, що поглинає все на своєму шляху.

— Я боюся, що я вже занадто далеко зайшов, — тихо промовив він, споглядаючи уламок артефакту, який все ще тримав у руках. — Боюся, що вже не зможу повернутися назад.

Нія підійшла ближче і обережно поклала руку на його плече.

— Ти зможеш. І я буду поряд.

Її слова були наче вітрильний вітер, що пускається в шторми, але продовжує тримати курс. Вона знала, що не можна втратити надію, навіть коли здається, що все втрачено. Вона знала, що на їхньому шляху буде ще чимало випробувань, але вірити в людину — це вже половина шляху.

Корабель мчав крізь темряву, і час знову став безмірним. Зірки здавалися такими далекі, а до наступної планети було ще дуже далеко. Але раптом на екрані з'явився сигнал — слабкий, з перебоями, але це був сигнал.

— Це щось… несподіване, — сказав Сіріс, підійшовши до пульта. — Цей сигнал йде з дуже далекого сектору.

Нія поглянула на нього, її серце прискорилося. Вони ж не шукали нових небезпек, чи не так?

— Ми повинні перевірити, — сказала вона рішуче. — Можливо, це те, що нам потрібно.

Сіріс кивнув, і вони налаштували курс на місце, звідки йшов сигнал. Корабель швидко змінював траєкторію, і вже за кілька годин вони наблизилися до маленької, але загадкової планети. Вона не була занадто великою, але на її поверхні було щось, що вони не могли ігнорувати.

Нія подивилася на Сіріса і побачила, як він знову зібрався, як ніби він віднайшов частину себе, яку забув. Вони вирушили вниз, у глибину цієї темної планети, і поки корабель м'яко спускався, обидва відчули, як страх і надія переплелися в їхніх серцях.

Що їх чекає на цьому новому світі? І чи готові вони до нової битви, що може стати останньою?

Рішення залишалося за ними.

Коли корабель приземлився на поверхню планети, перше, що вразило їх, був майже абсолютний спокій. Жодних шумів, жодного руху — лише мовчазна, застигла пустка. Поверхня планети була вкрита тонким шаром сірої пилюки, що здавалася майже нереальною, немов це були не просто залишки породи, а зола давно минулого.

Сіріс ступив на землю першим, його рухи були обережними, але рішучими. Нія пішла за ним, тримаючи в руках невеликий сканер, налаштований на виявлення джерела сигналу. Вона час від часу перевіряла екран, але нічого нового не з’являлося. Сигнал був слабким, але постійним, і, здавалося, він вів їх далі, вглиб.

— Це місце здається занадто спокійним, — промовила Нія, уважно вдивляючись у горизонт. — Якби тут щось було, ми вже б відчули його присутність.

— Або воно відчуло б нас, — тихо відповів Сіріс. Він міцніше стиснув уламок артефакту, який він тепер завжди тримав із собою.

Вони йшли далі, поки не досягли місця, де поверхня раптом обривалася. Перед ними відкрився величезний кратер, що вів у глибокі надра планети. Знизу пробивався слабкий червонуватий світ, наче там вирував прихований жар, який не міг остаточно згаснути.

— Сигнал звідти, — Нія кивнула вниз. Її обличчя відображало нерішучість.

— Як глибоко? — запитав Сіріс, оглядаючи кратер.

Нія подивилася на сканер.

— Дуже. Це виглядає, як старий розлом, що веде до ядра планети. Але там щось є, і я впевнена, що це джерело сигналу.

Сіріс зробив крок уперед, обережно вдивляючись у темряву розлому. Він відчував щось знайоме, щось, що викликало в ньому змішані почуття страху і... виклику.

— Ми маємо спуститися, — сказав він рішуче.

— Ти впевнений? — запитала Нія. Її голос був спокійним, але вона тримала руку на своєму поясі, готова до будь-якого розвитку подій.

— Ні, — відповів Сіріс після паузи. — Але ми не дізнаємось інакше.

Вони закріпили мотузки й почали спуск. Глибина розлому вражала: чим нижче вони спускалися, тим сильніше ставало відчуття чужої присутності. Повітря навколо почало нагріватися, а стіни кратера світилися слабкими червоними прожилками, які нагадували вени, наповнені розжареною магмою.