Розділ 25. Паніка у місті

Аріленна.
Я проснулась сама, Лексіана не було, коли він пішов я не пам'ятаю, мабуть, заснула у нього на плечі, давно я так міцно не спала, і тінь не вривалась у мої сни.
Добре що я медальйон не надягла, так спокійніше, але без нього я нічим не допоможу Аргаріусу.
Ранок був спокійний, обід теж, я сиділа у гуртожитку, вчилась, зробила домашні завдання на завтра, ходила у бібліотеку шукала інформацію про тінь, руни, але нічого цікавого.
Прийшов вечір, а мені у таверну, і я почала нервувати, бо іти треба, але погане передчуття що краще залишитись.
Я вдяглась, було про холодно і направилась таки до таверни, дійшла я швидко. Весь вечір була на кухні, виконувала звичну роботу, нічого поганого не сталося і я заспокоїлась.
Кухар з помічником знову пліткували і я прислухалась коли почула ім'я Аргаріуса:
- Знову не спокійно у столиці, сторожі Міністерства щось шукають, мабуть, знову послідовники старої релігії об'явились ,,Одиністи,, , не розумію для чого вони ризикують і їдуть у столицю, тут Аргаріус і шансу їм не дасть, чув що зробили з тим що жив на сусідній вулиці від мене?
- Та чув, аж жаль, казав сусід його, що він мару викликав, представляєш, а Аргаріус зі сторожами його зловили, мару знищили, а його у темницю!
- Та краще на місці загинути, ніж у темницю, там його сам Аргаріус допитував.
- Та ходять чутки що він помирав довго, а кричав так що кров холоне.
- Арі, ти маленька ще таке слухати..
Я стояла біла раковини й не рухалась, невже це правда, невже він здатний на таке, то яким монстром треба бути щоб таке робити з живою людиною. Мені пригадався той вечір і сам чоловік який викликав таку сильну мару, невже руни можуть таке.
Я думала про своє, як почула шум, галас, усі метушились, я виглянула у двері, люди з вулиці забігали у середину, і були перелякані, що діється, я прислухалась до обривків розмов:
- Там мара, бігає по вулицях!
- Погубила скільки людей!!
- Хто її створив?!
- Голова Міністерства уже там, він розбереться.
- Хто загинув?
Запитав сивий чоловік. Я щоб чути краще пройшла з кухні до залу.
- Вона не нападає на усіх, а ніби шукає когось, вибирає простих дівчат, без магії, світлих, невисоких...
І він замовк, глянув на мене, його співрозмовники також глянули на мене.
- Схожих на неї!
І він указав пальцем на мене, я злякалась, бо зрозуміла що вона шукає мене. Що через мене гинуть не винні дівчата, які просто схожі на мене...я не зможу жити з цим тягарем.
Я все думала скільки дівчат загинуло, і для чого їй я, невже все через моє втручання у ритуал того чоловіка, чи через тінь, я йшла вулицею й через сльози не розбирала дороги, де та мара, я маю найти її, щоб зупинити, щоб не гинули невинні дівчата. Було пусто, усі порозбігались, я дістала медальйон, надягла, може він допоможе найти мару, через кілька хвилин почула крики, побігла на нього.
Посеред вулиці бігла дівчина, схожа на мене, вона кричала, а позаду неї було чудовисько, велике, чорне, і не прозоре і не з плоті, щось велике як ведмідь, воно гарчало, а дівчина щосили бігла, перечепилась упала. Я довго не думала, також почала бігти, але не від мари, а до неї:
- Облиш її, я тут, тобі я потрібна, я!!!
Я голосно закричала, і подіяло, вона повернулась до мене, підлетіла, так швидко що я і кліпнути не встигла, і дівчина також не чекала, а піднялась і побігла до найближчого будинку.
Мара дивилась на мене своїми червоними очима, страшними божевільними й підступала ближче, а для мене ніби час сповільнився і страх був настільки сильний що я не тікала, не кричала, не тряслась я стояла так тихо і старалась не дихати, подумки я намалювала захисну руну Альгіз, велику у мій ріст. У моїх думках пронеслись близькі люди, мама, брат, Лексіан і навіть Алтеріан згадався.
Мара стояла уже впритул до мене, страшно загарчала і кинулась на мене, вдарилась об щит Альгиз, він на кілька секунд став видимим, а потім тріс як скло і розсипався. Я відчула сильний вітер, він дув з великою силою, зірвав каптур з моєї голови, розтріпав волосся що було до нього заплетене.
Мара ніби також відчула цей дивний вітер, оглянулась і кинулась у ту сторону, спочатку я подумала що вона налякалась руни Альгиз, але у темряві я розгляділа знайому постать, яка рухалась з шаленою швидкістю, мара також набрала швидкість для стрибка.
Алтеріан був з мечем у руках, але ж меч не зупинить мару, це магічна сутність, нежива, а наділена волею хазяїна, який її створив.
Він розмахнувся й у польоті відрубав їй голову, одним ударом, сутність упала і розчинилась.
Як? Як таке може бути, мару не можна убити простою зброєю! Я не розумію.
Я стояла на місці й дивилась круглими очима на Алтеріана, а він абсолютно спокійно підійшов до мене:
- Яка не сподівана зустріч Аріленна? Чи це спланований акт самогубства?
Мені почулося, тільки б почулося, або я перехвилювалась, бо він не може бути таким бездушним, і спокійним, це ж мара була, страшне магічне чудовисько, якого бояться всі! А у моєму містечку навіть ніхто не повірить що вони існують насправді. Та якби вона появилася там, то б усі загинули, вона б усіх випила. А він жартує, стоїть посеред ночі на вулиці, з великим страшним мечем і жартує. Я похитнулась від вітру, і від холоду, і від шоку.
Він підтримав мене за руку, ледь посміхнувся:
- Не падай тільки без тями, я нести тебе не буду, залишу тут!
Він серйозно мене залишить?
- То навіщо рятували?
Він задумався, так, справді йому треба подумати, навіщо мене рятував, закотив очі.
- Ти обіцяла допомогти із тінню, а я казав що жінки не надійні, вчора обіцяла допомогти, а сьогодні сама біжиш до мари, смерті шукаєш!
Я розсердилась, от вміє він викликати мій гнів, хвилину тому я готова була розцілувати його за порятунок, але кілька слів, і я його вбити готова.
Він же все зрозумів, що вона мене шукала, тому навіщо знущається. Я життям ризикувала, а він..
- Ви, ви..!
- Що?
- Жахливий, бездушний маг!
Сказала, легше стало.
- Я врятував тебе щойно, і це мені подяка? Добре, вдамо що я цього не чув, пішли!
- Куди?
- У Міністерство, у мене для тебе робота є, раз ти ще жива, а то мало що ти завтра втнеш, тому не будем відкладати!
Цей чоловік доведе мене, я вже жалію що мара загинула так швидко, могла і поборотись, врізати йому по самовдоволеній пиці пару раз, я представила собі це.
- Чого посміхаєшся?
- Нічого, нічого... - Збрехала я. Ми йшли пішки, а до Міністерства було далеко:
- А де ваш екіпаж, я думала що ви любите комфорт?
- Люблю, але зараз мені краще пройтись, заспокоїтись!
- Ви не виглядаєте знервованим!
- Але це так, я дуже нервовий і злий, а ти краще мовчи й не доводи мене.
Він гнівно на мене подивився й останні слова промовив роздратовано, я одразу відвернулась і нічого більше не говорила, образливо, я ж нічого не зробила, навіщо на мені свій гнів зганяти.
Мені було холодно, вітер не вщухав, і дощ час від часу капав, але я не скаржилась, мовчки терпіла, з початку навчання в Академії я добре цього навчилась. Пройшло хвилин 10, а ми ще йшли, ноги боліли й промерзли, а Аргаріус йшов у одній тонкій сорочці, верхні два ґудзики розстебнуті, у руці меч та такий що я б його і не підняла, але виглядав так наче нічого не несе, а на дворі світить сонечко.
Ще через хвилин 10 ми дійшли до Міністерства, нікого не було, що не дивно, двері з шумом відчинились самі, назустріч до хазяїна прийшли скелети, страшнючі, я старалась не дивитись, а вони, мабуть, зрозуміли й зникли. Ми пройшли в його кабінет, він указав на крісло за столом:
- Сідай!
Я сіла, і чекала яка робота для мене в його є. Він відчинив шафу без рук, жестів, просто подумки, так же як усі двері й крісло відсунув. Він так ніколи не робив, переважно усе руками відчиняв.
Витяг листки та книгу, ту саму що у мене забрав, поставив переді мною:
- Розшифруй!
І вийшов. Я взяла у руки перший листок, вдвічі більший за книгу, там був зображений надгробок, старий, потрісканий з грибком і павутинням, з надписами, але не мовою королівства, а рунами. Тепер зрозуміло чому я тут. Я передивилась усі листочки, їх було штук шість, і усі з рунами, але руни не стандартні, а зашифровані я б навіть сказала що накладені одна на одну, як на моєму медальйоні й на руці тіні, техніка схожа і ця книга має допомогти, бо інакше я не справлюся, моїх знань не достатньо.
Вернувся Аргаріус, поставив на стіл тацю з гарячим чаєм і печивом. Це що він сам його зробив? Забрав з моїх рук листок з надгробком:
- Пий чай, потім робота, а то простудишся, він зі спеціальними травами.
Я відкрила рота, але не знала що сказати, бо цей жест турботи з його сторони :
- Дякую.
Він налив чаю у дві кружки, я зробила ковток, смачно, приємний смак, домашній.
- Мені мама такий заварювала, а ви чого не п'єте, хочете простудитись?
- Я не простуджусь!
Він взяв кружку зробив кілька ковтків, потім взяв печиво простяг мені, я мовчки взяла надкусила:
- Кокосове..
- Мама пекла?
- Ні, воно ..
І я замовкла, розказувати що на випічку такого печива потрібно багато дорогих інгредієнтів я не стала, він все одно не зрозуміє.
- Чий це надгробок?
- Ти мені розкажи!
- Ви не знаєте?
Припустила я.
- А де картинки взяли, з якої місцевості?
- Я вислідив купку ,,Одиністів'' , чула про них?
- Так, я знаю хто вони!
- На території їхнього ковену, було старе кладовище, цей гріб привернув мою особливу увагу через схожу техніку використання рун, теж, мабуть, помітила схожість?
- Так, помітила!
- Ви думаєте це місце поховання нашої тіні?
- Припускаю таку можливість.
- І що нам це дає, і взагалі незрозуміло чи є в гробі тіло, точніше кістки, і як він у тінь перетворився..