Розділ 6. "Виховна година"

Аріленна

Сьогодні субота. Пройшло два дні від мого поцілунку, а я часто думала, згадувала і зробила висновок, що краще все забути, я, навіть, своїй сусідці не розповідала, хоча дуже хотіла поділитися.

Кожної суботи у мене гурток по самозахисту, я ходжу на нього уже другий рік, мої успіхи не вражають, та я вірю у краще.

Майстер – не маг, а людина, йому років 60, старенький, але у формі.

Заняття починаються із розминки й ще декілька вправ із йоги, майстер каже, що вони для концентрації, та я їх не люблю.

Потім ми ділимося на пари й у нас поєдинки на мечах, інакше їх назвати не можна. Насправді мечі дуже важкі, і я досі пишаюся, що навчилася тримати правильно меча і довше 30 хвилин. Та ще кілька трюків, довго тренувалась, багато порізів на руках і ногах й ось мої маленькі досягнення.

Потім біжу на роботу в крамницю місіс Піт, вона старенька, сама не справляється і я кожної суботи приходжу прибирати й розкладати трави, настоянки по полицях. Крамниця має назву «Розмарин», там продаються зілля, інгредієнти для ліків і багато трав. Від місіс я дізналася багато цікавого про нашу флору.

Вечоріло і майже всю роботу я зробила, дуже зголодніла, не обідала, бо поспішала, хотіла до темряви встигнути у гуртожиток, страшно самій йти ввечері, особливо після нещодавніх подій :

- Дорогенька, відпочинь, я чай заварила, печиво принесла, клієнтам я допоможу, присідай! – Припрошувала мене старенька.

- Дякую, місіс Піт, я…

Не договорила, бо мене охопило погане передчуття, коли я побачила, що до крамниці увійшов Лексіан зі своїми друзями, Орисом і Ксеном. Чому вони не поїхали додому, вихідні же? А ще цікавіше, що їм тут потрібно? Вони ж сильні маги й лікувальні трави їм, явно, ні до чого.

Лексіан стояв у цьому маленькому приміщені, заваленому травами, баночками та всякою всячиною, яку місіс Піт збирала більшу частину життя і виглядав, явно, не на своєму місці, він був такий холодний, впевнений у собі й дуже красивий. Вдягнений виключно у чорне, як заведено у магів, у дорогий плащ, який коштував дорожче, ніж увесь мій гардероб. Він дивився тільки на місіс Піт, а мене наче, не помічав. Я сиділа біля прилавка, на маленькому кріслі, біля завареного чаю, і старалась не дихати:

- Місіс, зготуйте мені заспокійливе зілля, останнім часом погано сплю!

- Звісно, сер, але треба почекати хвилин 10!

- Я не маю часу, але добре заплачу за доставку!

І він дістав одну золоту монету, не срібну, якими зазвичай користуються багаті, не мідну, якими користуються усі, а золоту, він підійшов до прилавка, поставив монету, глянув на мене, вигнув одну брову і вийшов. За ним двоє магів, які до цього стояли у дверях мовчки, тільки їхні нахабні усмішки нічого доброго не обіцяли.

Що це було? І що тепер робити? Яка доставка? Він що збожеволів? Місіс Піт не кур’єр, вона ледь пересувається.

І тут, до мене дійшло, що він прорахував те, що місіс Піт стара, і не піде до гуртожитку, зате мені по дорозі. Але для чого це йому, я не перша красуня Академії, не магічка, щось тут не так, це по-перше. А по-друге, що тепер робити, відмовитись від прохання місіс Піт я не можу, для неї один золотий це багато, це дохід крамниці за місяць, а гроші їй потрібні, бо крамниця ледь на плаву тримається. Та піти самій до гуртожитку хлопців ввечері, їх ніхто навіть, не звинуватить, бо я сама по власній волі прийшла. Тупі закони, терпіти їх не можу, цю несправедливість. Як вчинити?

Місіс Піт просто сяяла, і готувала зілля:

- Арі, золотце, ти зможеш віднести настоянку містеру Лексіану?

- Звісно, місіс Піт!

А що я могла сказати, що не хочу йти, що боюся сама, не знаю чого. А може і справді, моя уява розігралася, і для хвилювання немає причин?

Я одяглась, вибігла у прохолоду вечора. Йшла швидко, минула свій гуртожиток і через парк поспішила до чоловічого, надворі нікого не було, усі пороз’їжджались додому на вихідні.

Чоловічий гуртожиток був удвічі більший, ніж жіночий, побудований із темно коричневого граніту, освічувався погано. Підбігла до масивних дверей, відчинила, на прохідній стояв молодий чоловік, він відповідав за порядок й адептів, і у мене виникла ідея, передам зілля йому:

- Світлого вечора, сер! Я принесла зілля для містера Лексіана!

- Мене попередили, проходьте міс!

- А може я залишу, а ви передасте?

- Ні, я не посильний, самі передавайте!

Провалився мій план.

- Другий поверх кімната 54.

І я почала підніматися по сходах, кімнату знайшла швидко, коридори були порожні. Постукала:

- Заходь! – Сказав Лексіан, ніби він точно знав, що це я.

- Світлого вечора сер! – Ввічливо сказала.

- Ваше зілля!

І простягнула руку із пляшечкою.

- Заходи, не люблю повторювати!

Зайшла, направилась до столу, поставила пляшечку, розвернулася, щоб піти, а він перегородив мені дорогу своєю високою фігурою. Я за прокинула голову, щоб нахабно глянути йому у вічі бурштинового кольору і спробувала промовити чітко, не видаючи страху:

- Три краплі перед сном і відпочинок забезпечений.

Обійшла його і направилась до дверей.

- Не так швидко, як тебе звати?

- Аріленна Аріас ! Це все, я можу йти?

- Ні!

Він знову підійшов, простяг руку, зловив за волосся, потяг, відчула легкий біль, але чекала, що буде далі. А він легко усміхнувся, нахилився ближче, так що я відчула його подих і сказав:

- Не люблю, коли простолюдини не знають, де їхнє місце!

- Що? - Не стрималась. Про що це він?

- Ти ніхто, і не смій сідати за моє місце в аудиторії, ти мене зрозуміла?

- Ти жартуєш?

Я боюся, але що він собі думає, злість перемагає мій страх.

Він стиснув волосся і потяг ще сильніше, поморщилась, але погляд не відвела.

- Ти не боїшся? А дарма.

Він почав наступати на мене, я відходити, поки не уперлася в стіну. Він відпустив волосся, поклав руку на шию і легко стиснув. Мені страшно, він божевільний! Що робити?