Алтеріан Аргаріус.
Я йшов до дому нічною вулицею і думав про події сьогоднішнього дня. Не міг зрозуміти, навіщо я поцілував її, хто вона? Адептка, не магічка, працює у таверні, та вона, навіть, на роль коханки не годиться!
Але щось у ній притягає погляд, пробуджує інтерес. Саме інтерес і спровокував мене. Давно мені не було цікаво з жінками, їхня доступність, корисливість мене дратує.
Вперше я побачив її у коридорі, вона поспішала і зовсім не дивилася куди йде. На ній була далеко не нова форма, вона, явно, з бідної родини, але очі, яскраві, зелені, волосся блискуче, довге, густе, нагадує солодку карамель. Цікаве поєднання!!! Саме воно і виділяє її із сірої, непримітної маси, де усі одинакові, хоч магічки усі високі, стрункі й красиві, але одинакові, з незначними відмінностями, а простолюдини прості й не цікаві, залякані. А вона – перша, хто за багато років, дивилась мені прямо у вічі і я не бачив у них страху.
Я направлявся до ректора, щоб вияснити, чи правомірно він витратив гроші виділенні йому на реконструкцію Академії. Мені було важливо зберегти її у первинному вигляді, а ще не люблю осіб, що привласнюють гроші й беруть хабарі, не раз чув про такі ситуації в Академії й давно збирався навести порядок і ось випала така нагода.
Мене призначили Головою Міністерства Магії. Академія є спадком мого предка, який заснував і фактично побудував – Актавіана Аргаріуса.
Я не звик, щоб у мене врізалися, бо усі відходили в сторону, коли мене бачили, а тут на мене налетіли… Цікаво!
Увечері колеги запросили до таверни, відсвяткувати моє призначення. Мені не сподобалось таверна, гидке місце, одним словом, для простолюдинів. Але я не відмовився, хотів подивитися, як живуть у столиці прості люди.
І тут знову вона. Наряд офіціантки їй не до лиця, це перше що я відмітив, тому що вона така юна, невинна, це читалося по її обличчю, по рум’янцю на щоках, коли п’яні клієнти кидали тупі жарти в її сторону. Вона старалась триматися достойно, вдавала що нічого не чує. І я мимоволі шукав її фігуру серед відвідувачів, слідкував за емоціями, які відбивались на її обличчі.
Перестав слухати розмови своїх підлеглих, автоматично відповідаючи на запитання, які адресувалися мені.
Ревнощі? Давно я не відчував цю емоцію. Але вона потроху підступала до мене, коли я бачив, як інші чоловіки дивляться на неї, про що думають, це не важко було зрозуміти, особливо з моїми емпатичними здібностями.
На їхніх обличчях я читав бажання, хіть до юного тіла, для них вона була жертвою, а нічого так не заводить хижаків, як приваблива, беззахисна жертва. А таких покидьків тут збиралось чимало, і тільки питання часу, коли хтось нападе.
Особливо мене зацікавило, чому я не можу прочитати цю дівчину, вона закривається від мене, але як? Вона ж – Людина!!!
У Міністерстві у мене були ще не вирішені справи, тому після таверни я пішов до свого кабінету, спати все одно не хотілося.
Міністерство Магії знаходилося у самому центрі міста. Це стара будівля у сірих тонах, реставрована уже разів шість, три поверхи вверх і три вниз, підземні. Там розташовані секретні підрозділи.
Мій кабінет знаходився на другому поверсі, в самому центрі будівлі. Інтер’єр ще не змінив, і мабуть, не буду, нехай буде, як є, я уже звик. Меблі – антикварні, масивні та прості. Головне, зручні. Крісло і стіл виготовлені з рідкісного дерева, яке росте тільки у парку короля, воно кольору червоного вина, одним словом, шикарно і вишукано.
Коли закінчив з документами й направлявся до уже свого будинку, який теж дістався у спадок від мого попередника, я почув п’яний сміх покидьків із таверни, у якій сидів. Я запам’ятав їх, професійна звичка, запам’ятовувати усе підозріле і не тільки… І свою можна так сказати знайому, бо своїх коханок бачу, переважно менше, ніж її.
Тепер я відповідаю за місто, тому б точно втрутився, а хоча ні, навіщо брехати собі, я втрутився через неї, якби це була не вона я б пройшов мимо і не втручався у чужі справи. Мене охопила злість, бо обривки їхніх думок не залишали мені вибору, крім, як убити на місці.
Злість бурувала у мені, але я стримувався, мене тільки призначили, не хотів кривавих інцидентів. Вони побачили мене і все зрозуміли, порозбігавшись, як щурі.
Ми йдемо вдвох вулицею, не знаю навіщо проводжав її, я ж не хлопчисько якийсь! Мовчу, намагаюся угамувати злість, що пробудилася у мені. І краще б і далі мовчав, бо розмова не клеїлась.
Як вона сміє так зі мною розмовляти? Та ще цей тон! Я збирався поставити її на місце, сказати щось грубе, щось у своєму стилі, але натомість я взяв і поцілував її. Сам не зрозумів навіщо, і навіть, як це сталося!!! Але точно зрозумів, що цілуватись Аріленна не уміє, але дуже солодка на смак, не схожа на інших, особлива…