Розділ 3. "Перший поцілунок"

Робота.

На роботі я мила посуд і допомагала по кухні кухарю, та й робила, що попросять. В принципі, уже звикла до порядків великого міста, до мешканців. Тут багато переселенців, приїжджих, таких, як я, тому з ними переважно і спілкуюся, а магів уникала, та й зустрічала рідко, не враховуючи Академії.

На кухню заходить власник і звертається до мене :

— Арі, йди в зал, підміни Мілію, вона прихворіла!

— А це обов’язково, більше нікого немає?

— Не сперечайся, Арі. Я знаю, що ти не любиш у залі працювати, але варіантів немає.

От невезіння. Я просто терпіти не можу заміняти офіціанток, тому що відвідувачі, переважно, чоловіки, які випивають, і офіціантки з ними фліртують і жартують, щоб вони їм більші чайові залишають, але це не моє, я не умію з чоловіками спілкуватися, тим більше фліртувати. І ще тут сиділи студенти з Академії, і викладачі, рідко, але заходили, і мені від цього удвічі незручно було. Офіціанток, вважали легковажними, а я не хотіла, щоб про мене так думали. І хоча мені пропонували місце офіціантки й платили їм більше, я вибрала роботу на кухні – так спокійніше.

   Зайшла у зал, звичайна таверна, таких ще 100 у столиці. Масивні дерев’яні столи з кріслами, барна стійка, просте, невибагливе меню з доступними цінами. Увійшло кілька відвідувачів, я підходжу до них і, о Світлі Боги, це що за день такий, П’ятниця 13?

Знову він. І що робити? Тікати?

 — Світлого вечора, панове! Що замовляти будете?

Зберися, Арі, ти – професіонал.

Він, навіть, очей не підняв.

— Вип’ємо чогось міцного, Аргаріусе ? – запропонував один з компанії.

— Так, можна, не знаю, що у таких місцях замовляють, тож, дівчино, принесіть щось на свій смак.

Аргаріус кинув погляд на мене і, здається, не впізнав. А на що я сподівалася, дурненька, хто – він, а хто – я? Він сам нащадок Аргаріуса, того самого, на честь якого, мою Академію назвали. Здуріти можна. Я довго не думаючи, пішла на кухню.

Вечір пройшов тихо і зміна моя підбігла до кінця. Перша година ночі. Вийшла з таверни й направилась до гуртожитку. На п’яних, які товпилися на вулиці й щось голосно говорили, чи то у мою сторону чи між собою, я уваги не звернула. Але ситуація різко змінилася, коли один з них зловив мене за руку. Далі події розвивалася банально. Я намагалася вирватись і благала, щоб мене відпустили. Після загального реготу і спалаху очей у чоловіка, що тримав мене за руку, мені стало страшно, тому що  зрозуміла, що це не просто п’яні чоловіки, це – маги.
Думай, Арі, думай! Проситися і тиснути на жалість – немає сенсу, вони не мають совісті й, тим більше, жалю. Вони щось говорять і сміються, а цей тип, п’яний громило, починає мене кудись тягти:

— Не бійся, дівчино, я не з’їм тебе, можливо? – І знову сміх, такий противний і злий.

— Шановний, відпусти дівчину, негайно!! – Сказано було холодно, чітко, з впевненістю, що наказ стовідсотково виконають.

Я завмерла, бо це знову був він. Весь у чорному: чорні штани, чорна сорочка, довгий чорний плащ до половини розстебнутий, і як йому не холодно? Каштанове волосся розвівається від вітру. О Світлі Боги, він – красень, але я досі не знаю, як його звати. От біда! І про що я думаю, мене тут тягне у невідомому напрямку п’яний маг, а я задивляюся і думаю про те, точніше не про те, що треба:

— А ти хто такий? Тобі жити набридло? Сили не рівні. – І він скосив на своїх друзів.

І тут стало тихо, дуже відчутно тихо, усі чоловіки без слів розвернулися і почали дуже швидко і ганебно тікати.

Маг, що тримав мене, забрав від мене руку і також поспішно пішов.

Мої руки помітно тремтять, але сліз я собі не дозволяла, бо знала, що почну плакати, панікувати й не зможу думати. А такі ситуації уже були й неодноразово.

Правда мене рятував мій брат, за що і поплатився.

«Я не послухала маму і побігла до подруги, яка жила за дві вулиці від нас. Батька у нас немає, помер, не знаю як, мама починає плакати, коли я чи брат запитуємо. Ми з часом перестали, оскільки зрозуміли, що мамі боляче згадувати та й не хочемо до сліз доводити, їй і так важко з нами двома. Мені було 16 і мама не дозволяла мені увечері самій ходити, тільки з нею чи братом, бо небезпечний у нас райончик, а захистити нас не було кому.
Я затрималась у Кері, і побачивши, що уже стемніло, я попрощалась і почала бігти додому, хотіла прийти швидше, ніж мама з роботи. І тут мене зловили за руку, міцно стиснули холодними пальцями, до болю у руці. Я закричала й почала плакати. З’явився брат увесь червоний, мокрий, мабуть, бігав шукав мене. Накинувся на мого кривдника і побив його. Еван був високий, хоч і мав всього 14 років і досить сильний, мама казала, що він – копія батька. Надбігли друзі цього покидька і почали бити брата, я кричала і хотіла допомогти, але одним помахом руки мене відкинуло і я відключилась.

Прийшла до себе вже у дома від маминого плачу. Тоді мама розказала, що брата побили, і він зараз у своїй кімнаті лежить, але біда не у цьому, а в тому, що хлопець, який мене зловив, явно з не найкращими намірами, таке траплялося у нашому районі часто, що дівчата ставали жертвами насилля, син чиновника зі столиці. І що він тільки робив у цій глуші ? Буде суд і брата, або стратять, або у раби візьмуть. Моє серце на хвилину перестало битися, я не могла повірити, ми з мамою не знали, що робити, грошей в нас не було і зав’язків також. І тут у двері постукали. Тоді він видався мені месією. Пообіцяв владнати всі проблеми, усе вирішити. Я була на сьомому небі від щастя. 

Борин був другом батька, багатим і впливовим, зрідка заходив до нас, приносив солодощі. Чомусь тоді, це не здалося мені підозрілим, і я підписала усе, що він дав і мама також. Він усе вирішив, дотримав слова, суду не було, охоронці порядку більше не приходили до нас.

Тільки через пів року я дізналась, для чого він нам допоміг, і проклинала себе за неуважність, що не прочитала, не подивилась, що підписую, хоч я б все одно підписала, для брата я б усе зробила тоді, і досі не шкодую, бо він живий, вдома з мамою.