Розділ 2. "Доленосне знайомство"

Аріленна

Пройшло три роки...

Я – третьокурсниця Магічної Академії Аргаріуса. Я ходжу на пари, але на домашнє завдання часу мало. Працюю на двох роботах, щоб вистачало на книги, зошити та особисті речі.

Магічного дару у мене не має:

- Арі, ти йдеш на пари? – Запитала моя сусідка по гуртожитку.

- Звісно, я ж не хочу зауваження…

А правила тут прості. Пропуск пари – зауваження, три зауваження — виключення. Не складений екзамен – виключення. А для мене не просто виключення, а смертний вирок…

Вибрала я курс «рунолог і маго знавець», без магії – вибір невеликий. Перша пара лекція, спільно зі старшими курсами, тобто, у них є магія, а такі особи в королівстві на вагу золота і ставлення до них особливе, а люди так, ніхто для них, образливо.

Я – Аріленна Аріас, мені 19 років, невисока дівчина, без магії, колір очей зелений, незвичайний для людей, а у магів, так взагалі, не зустрічається, хоч якийсь плюс у моїй зовнішності. Ріст середній, волосся довге, густе, карамельного кольору, вдома мене часто називали Карамелька. Губи, та губи, як губи.

І ось я сиджу, звичайна вся, в аудиторії й заходять маги. Красиві: і дівчата, і хлопці. Несправедливе життя, мало того, що магією володіють, та ще й красиві всі, високі.

Маги з людьми не розмовляють часто, тож мені удвічі важче було. По перше, через те, що я була стипендіаткою і з бідної родини, тож мене не любили одногрупники, а маги, то взагалі...

Я за три роки звиклася і вже не плакала ночами, а старалася бути впевненою і вдавати, що мені байдуже усе, і їхня зневага, і глузування, яке бувало не рідко. Я просто йшла до своєї мети…

Перед мною сів Він: високий, красивий, сильний, просто очей не відвести, поки не почне розмовляти, бо потім уся симпатія розвіюється. Бо коли він говорить, то я відчуваю себе розміром з мурашку.

На парі розповідали про історію нашого королівства Марена, у якому ми жили, про династію короля Каасена, про права магів і людей. Смішно, бо усі знали, що ніяких прав у людей не було, їх і на папері було мало, а у повсякденному житті так і взагалі. Уявити тільки, яка людина буде суперечити магу, тільки – самогубець. У нашому королівстві молилися Світлим Богам, та я ніколи не відчувала себе запеклим послідовником, чомусь вони були мені чужими...

В принципі, було цікаво. І ось тут, за три роки мого навчання, до мене заговорив маг, і не просто маг, а найкращий серед старшокурсників, сам Лексіан Авега, я – в тихому шоку:

- Привіт, який рік першої революції людей?

Сказано холодно і чітко, голосом який просто зачаровує…

- 1324 рік ери нашого королівства! — я відповіла точно, без зайвих слів.

Вперше його так близько бачу, красивий, очі кольору бурштину, підборіддя вольове, чорне волосся, густе, блискуче, дістає до вуха – модна тенденція.

Після моїх слів він відвернувся й усе, нічого більше не сказав. Хам! Міг і подякувати!

Пара завершилась, першими встали маги. Лексіан йшов останній, і біля дверей обертається, кидає на мене оцінювальний погляд. Я стою біля парти, і збираючи свої речі, піднімаю очі, а він різко розвертається та йде геть. І що це було? Чого він на мене дивився, наскільки я знаю, він не звертає уваги на простолюдинок, а зустрічається чи як там називається у них, з магічками. Про його перемоги ходять легенди в Академії. І ще один факт, ми люди не можемо відмовити магам, тобто по закону можемо, але на ділі – ні, тому, за заподіяну шкоду простій дівчині з селянської родини, магу нічого не буде, а поламане життя простолюдина магів не цікавить.

Ось якщо мова йде про магічок, то вони рівня і має бути двостороння згода. Маги одружуються переважно з магами, для чистоти крові, а з простими людьми, без дару, дуже і дуже рідко.

У мене закінчилася остання пара і я поспішала в гуртожиток, перевдягтись і на роботу в таверну ,,Веселий гном,, хоч теперішній власник – не гном, а людина, та назву він не змінював, бо усі звикли так називати це місце. 

І тут з розбігу я врізалася в чоловіка, моя сумка випала, та я ледь сама на землю не впала. Склалося враження, що зіштовхнулась зі скалою. Вибачилася звісно, і нагнулась, щоб підняти сумку, підвела очі й зустріла погляд чоловіка, та не просто чоловіка, а наскільки мені відомо, родича Лексіана. І прийшов він, мабуть, таки до нього, або до ректора. Та суть не в тім, він виглядав приголомшливо, високий, статний шатен, широкі плечі, усе в ньому говорило про силу, і про те, що він – маг. 

Чоловік не допоміг мені піднятись, не вибачився, може це він у мене врізався, чого ж це я – винна. Він мовчав, тільки зухвала посмішка не сходила з обличчя. Я піднялась й подивилася на нього, а він насміхається наді мною, сволота. Ні, він нічого не говорить, просто його вираз говорить сам за себе, що я – ніхто, і як тільки посміла стати на його дорозі.

Справді, Арі, треба було дивитися куди йдеш, бо у таких на шляху не стають, усі студенти стороною обходять і очі опускають.

Точно, я забула. Знову!!!! Не можна дивитися магам в очі, бо для таких, як він, це – виклик, а для таких, як я, це – нічим добрим не закінчиться.

І що я роблю, та просто тікаю, поки можна. Я так швидко йду, що майже біжу і про себе молюся, щоб не обернутися, бо страшно цікаво, що він там робить.

Ось так за один день я познайомилась з двома чоловіками, хоча знайомством це важко назвати. Тоді я ще не знала ким вони для мене стануть…