Розділ 7. "Рішення прийнято"

Аріленна.

В голові паморочилося, я спробувала розплющити очі, але зажмурилась ще сильніше, бо в кімнаті було настільки світло, що аж боляче. Спробувала знову повільно звикнути до світла… Коли мої очі адаптувалися, то виявилось, що в кімнаті не так вже й світло, а кімната зовсім не моя. Керуючфрись попереднім досвідом я легенько підвелася, щоби краще все оглянути.
В цей момент зайшов Лексіан:

— Світлого дня, соня.

— Світлого дня...— на автоматі відповіла на привітання, охриплим голосом, який мені зовсім не сподобався. Адже виразно контрастував зі звучним чітким голосом Лексіана.

Лексіан виглядав ідеально: вигладжений, стильний, красивий, і… Було щось ще, що важко виразити словами, але воно притягало та не відпускала. Навідміну від Аргаріуса від нього я хотіла тікати, а без зупину бігти.

Глянула на себе, я в нічній сорочці, що не є погано. Тільки вона не моя, і одягала також не я. Я занервувала, і захотіла встати, щоби вдягти свій одяг.

— Лежи, не вставай, ти ще слабка... Поїш і тобі стане краще, зараз усе принесуть.

— Я…

Я замовкла, бо до мене ніби картинками почали повертатись спогади останніх подій, напад одиністів, кинджал в серці Ксена...

— Ксен, він…

— Живий-живісінький, усе добре Арі! — Лексіан присів на ліжко, взяв мою руку, поцілував, і поглянув прямо у вічі.

— Що ти робиш?

— Радий тебе бачити.

Він посміхнувся.

— Де я?

— В Аргаріуса, руни виснажили тебе, забрали усю енергію, і ти втратила свідомість.

— А де всі?

— Хто де, Ксен з Аргаріусом ще вчора вирушили у палац, а Орис тут.

— Вчора? Що за день сьогодні?

— Неділя, довгенько ти спала, приходив цілитель, сказав, що ти цілком здорова, тільки виснажена, за день два прийдеш у норму.

Зайшов Орис з тацею, це не мені одній здалося дивним, Лексіан також скосив на нього.

— Аріленно, проснулась, ми уже зачекались! — він також сів біля мене, широко всміхнувся і вручив мені тацю зі сніданком, чи то обідом (точної години я не знала, а по їжі не могла визначити).

Тацю він розмістив на мені. Добре, що у неї були ніжки, а то важка на вигляд, а голодна я була дико, тому взяла кружку з соком, почала пити аж поки не випила усе. Післясмак кислий, хоч сам сік солодкий, я з запитанням подивилась на Лексіана.
— Це спеціальний сік, лікувальний, тому гірчить. Його цілитель приписав, він допоможе відновити сили, — роз'яснив він, і я заспокоїлась.

— А ви не будете їсти, а то мені незручно самій…

— Ми уже пообідали, а ти їж, не соромся, поки усе не з'їж з ліжка не встанеш.

— Що?

— Жартую! — вміє Орис пожартувати, я взяла омлет, почала швидко їсти.

— Що хотіли одиністи? — тиша, хлопці стали серйозні та мовчазні.

— Вони хотіли, щоби я пішла з ними? 

Всі продовжували мовчати… Я скуштувала ще два шматочки.

— Але навіщо я їм, і звідки вони знають про мене? Не розумію!

— Ну, мабуть, твій дід розказав.

— Хто? У мене не має...

— Уже точно не має…

— Орисе, замовкни! Арі тільки прокинулась!

Нічого не розумію, про що це Орис? Вони мені не договорюють, але самі усе знають. Я розсердилась та відсунула тацю.

— Розказуйте усе, поки не розкажете, їсти не буду! — вони перезирнулись.

— Лексіане, я думаю Арі має право знати!

— Так, Лексіане, я маю право знати все, що мене стосується!

— Сторожі безпеки Міністерства перед першим нападом мари, вислідили одиністів. Жерця відправили у темницю, він розказав, що ти його внучка та успадкувала ваш сімейний дар, і що вони хочуть забрати тебе.

— То ви все знали, а мені нічого не сказали, як ви могли? Лексіане? — я глянула на нього, потім на Ориса.

— Ви його вбили?

— Ні! — хором відповіли. 

Аж від душі відлягло, бо інакше, сама не знаю, що б було… Але почувши, що це не вони. Стривайте, а тоді хто?

— Що з ним сталося?

— Він помер.

— Я це зрозуміла, але чому, як?

— Аріленно, ми самі не знаємо, ми сиділи, розмовляли у дружній компанії, і тут бах, він приліг. Ми навіть не зрозуміли, що сталося, бо камера магічно ізольована, навіть магію рун поглинає...

— Орисе, припини, це не жарти…

— А хто жартує, він дуже старий був, мабуть, серце не витримало, не знаю, але знаю точно, що ми його не вбивали!

— Нічого не розумію, тоді що сталося? І чому одразу не розповіли? — Лексіан з провиною опустив очі, що не схоже на нього, а потім так ніжно подивився на мене і промовив щиро.

— Хотіли захистити від них. І ще я знав, що ти засмутишся, будеш переживати.

— Домовмось, що ти будеш усе мені розказувати, особливо якщо це стосується мене. Я не маленька, впораюся.

— Добре!

— А що Аргаріус з Ксеном у палаці роблять?

— Намагаються розвідати натсрої, і дізнатися інформацію про Каасенів, бо як ти уже помітила, наша магія їм не шкодить, але Каасени якось перемогли триста років тому!

— Я не хочу, щоби хтось з вас постраждав через мене!

— Починається! — Орис театрально закотив очі та продовжив.

— Ми чоловіки й самі можемо за себе постояти, а ти жінка, і потребуєш захисту.

— Так Арі, навіть про таке не думай, ми зі всім розберемось. Доїдай і по лежи ще трошки, відпочинь, — додав Лексіан.

— Навідпочивалася, проспала майже два дні! Йду помиюсь і спущусь. До речі, коли Ксен з Аргаріусом повернуться?

— Сьогодні ввечері.

Вони вийшли, а я нарешті піднялась і попрямувала до ванної. Включила воду, і поки вона набиралась, розчісувала волосся і розглядала себе у дзеркалі. Під очима сині кола, шкіра бліда, але в загальному нічого. Я залізла у гарячу воду — блаженство, довго лежала та думала про ситуацію, що склалась.
У п'ятницю хлопці постраждали через мене, а Ксен ледь не загинув. Я не хочу, щоби це повторилось, я не зможу з цим жити. Тому прийняла рішення! Піду до одиністів й особисто дізнаюся, що їм потрібно, і домовлюся, щоби вони більше не нападали на хлопців.