Розділ 9. " Напружена розмова"

Аріленна

Я спустилася у вітальню, де сидів Лексіан. Побачивши мене він одразу підвівся. Я підійшла, а він не говорячи ні слова обійняв, міцно-міцно. Хвилини дві ми так і стояли:

— Просто дуже радий бачити, що з тобою все в порядку! — він нахилився і поцілував, дуже ніжно, мені подобалася ця близькість між нами, бо вона була легкою, приємною, не давила бурею емоцій, не забирала всю мене... 

А ще мені подобалось відчувати себе потрібною, бажаною.
Ми присіли на диван, Лексіан однією рукою мене обняв, поцілував у чоло:

— Ти не голодна? Може вип'єш чогось теплого?

— Ні, я дочекаюсь вечері! А коли прийде Ксен, вже наче вечір?

— Скоро! 

Ми почули, як відчинились ворота, як зі швидкістю заїхав екіпаж. У вітальню зайшов Орис, він став біля вікна та промовив.

— Нарешті приїхали!

Першим зайшов Аргаріус, у довгому плащі, який на ходу розстібав, за ним Ксен, який підійшов до мене. Я піднялася, а він взяв й обняв мене.

— Радий бачити, що з тобою все гаразд.

— Ксене, тримай руки при собі! — він нічого не відповів Лексіану, просто відійшов і почав знімати верхній одяг.

А Аргаріус просто стояв на місці, мовчки дивився на мене, своїми сірими очима, а потім різко відвернувся та наказав слугам подавати вечерю.

Я також мовчала й не знала куди себе подіти. Навіть розчервонілась, бо відчула, як запалали щоки. Тому знову присіла, дивилась на свої руки та подумки шукала причину свого хвилювання, невже через обійми Ксена? Навряд...

Ми усі сиділи за столом, атмосфера була не дуже дружньою:

— Новоприбулі, ми вас довго чекали, може поділитесь новинами! — один Орис був в настрої.

— Так, Ксене, може поділишся, про що ти бесідував з королевою!
— Поділюсь, містере Аргаріус!

Слова ,,містере Аргаріус,, він виділив.

— Королева знає про Аріленну! — Ксен продовжив їсти, а інші переварювали почуте, включно зі мною.

— Я навіть більше скажу, король здогадується, і прямо заявив про причетність Аріленни до активності мар й особливо одиністів! — сказав Аргаріус, а я уже перехотіла їсти й чекала гіршого.

— І що тепер?

— Нічого Лексіан, поки що нічого, королева нічого не скаже королю, вона спростувала його підозри, і підтвердила, що Аріленна дівчина без магії. А мені дала слово, що не скаже нікому, і навіть більше розповіла про леді Летисію! — промовив Ксен.

Я була вражена почутим, звідки королева знає, і чому не сказала королю? Тому задала зустрічне запитання.

— Звідки вона знає, чому приховала?
 
— Цього не сказала! — Ксен стенув плечима та продовжив жувати.

— Погано, а про леді Летисію, що розказала? — Орис говорив і їв водночас.

— Розказала, що вона повісилась, сама... Нічого не нагадує?
 
— Це може бути збігом… — прошепотіла я.

— Так, Аріленно, може, а може й ні. Цього ми не дізнаємось, або можеш тінь запитати! — люто випалив Аргаріус.

А чи можу я запитати, не думаю, що відповість, але спробувати можна..

— Я пожартував, Аріленно, навіть не думай про таке, — Аргаріус говорив до мене грубо, з наказовими нотками…

— Я й не думала…

— А що за тінь? 

Я мовчала і тільки дивилась на Ксена, відповів Аргаріус.

— Аріленна бачила уві сні тінь за допомогою родинного артефакту. Саме ця тінь й убила Саарона та інших самогубців.

— О, як цікаво…

— Дуже цікаво, Орисе.

— І ви думаєте, що ця тінь убила Летисію?

— Припускаємо. Але це минуле, головніша проблема — це королева. Дивно, не чекав що вона стане союзником…

Скільки інформації, і про королеву, і про леді Летисію. І тільки питання часу коли вона все розкаже королю. І що тоді? Через мене загинуть всі? Я по черзі подивилась на кожного: всі різні, але ніхто не заслужив такої участі.

Вечеря закінчилась, Ксен покликав Лексіана, обидвоє вийшли надвір, Орис вийшов до них. Я залишилась з Аргаріусом наодинці, піднялась і хотіла піти у свою кімнату, але він безшумно підійшов, що почало лякати. Чоловік спіймав за руку, став напроти мене, близько. А мою руку тепер тримав своїми обома, міцно, але не боляче.

— Що ви робите? — він проігнорував моє питання і задав своє.

— Ти як?

— Добре.

— В голові не паморочиться, лікувальний настій пила, що цілитель приписав?

— Так, відпустіть.

Він відпустив руку, і обійняв, я заплющила очі й наче задихалась, але не від того, що мене міцно обіймають, а від емоцій: неконтрольованих, незрозумілих, від емоцій, що лякали мене. Я відштовхнула його, і спробувала взяти себе в руки, не червоніти, спокійно дихати. Нічого не виходило, тому я розвернулась і просто втекла.

У кімнаті лягла на ліжко, закрила обличчя руками й так просиділа деякий час, поки не заспокоїлась. І мені подумалось, а чому не спрацював дзеркальний захист?

Я піднялась, відкрила шафу, тут стояв новий плащ, мабуть, мій старий викинули, бо він після нападу геть порвався. Чоботи мої, я одяглась, і старалась безшумно прокрастись до заднього входу для слуг, щоби не помітно вийти. Уже на першому поверсі я почула голоси. Хлопці прийшли з вулиці й бесідували з Аргаріусом:

— Що робитимемо?

— Треба знайти жерців, що напали на вас!

— Ми знайдемо їх і що далі, героїчно загинемо? Аргаріусе, ми так і не дізнались, як їх вбити!

— Не дізнались, але ми сильні маги й можемо спробувати використати колективну магію!

— Але ж ти не знаєш чи вдасться!

— Не знаю, Лексіане, ще є меч, який мар убиває, думаю, жерців також. Ми не можемо сидіти й чекати коли вони заявляться…

Я не хотіла це слухати далі, не хотіла щоби вони ризикували. Тож тихо пройшла до дверей і вийшла. Потім відчинила маленьку замасковану хвіртку, також для слуг.
Тепер я на вулиці сама, темного вечора. Куди йти, де їх шукати — я не знала, тому просто пішла вперед. Адже знала те, що вони самі мене знайдуть...