Глава 9

Минуло два тижні.

Два тижні, відколи Люсі востаннє не прокидалася в чужому світі, де кожен день був випробуванням, де вона навчилася цінувати речі, про існування яких раніше навіть не замислювалася, і де зустріла людину, яка змусила її повірити, що навіть у найнеочікуваніших обставинах можна знайти щось справді важливе. Тепер усе це залишилося позаду, але Люсі вже не була тією дівчиною, яка колись не могла уявити свого ранку без нескінченного перегляду соціальних мереж.

Того дня вона знову прогулювалася парком.

Осіннє сонце м’яко освітлювало алеї, крізь гілки дерев пробивалося золотаве проміння, а під ногами шелестіло опале листя, яке вітер час від часу підхоплював із доріжок і кружляв у повітрі. Десь неподалік сміялися діти, літня пара неквапливо прогулювалася вздовж клумб, а на лавці біля невеликого ставка сиділа молода жінка з книжкою на колінах. Усе навколо було звичайним, знайомим і водночас дивовижним, адже Люсі раптом зрозуміла, наскільки багато краси приховувалося в тих простих речах, повз які вона раніше проходила, навіть не підводячи голови.

Її телефон лежав у сумці.

Вона більше не тримала його в руці, не перевіряла щохвилини сповіщення й не намагалася заповнити кожну вільну мить чужими фотографіями, короткими відео чи новинами, які вже за кілька годин втрачали свою актуальність. Вона не відмовилася від технологій і не вважала їх чимось поганим, просто нарешті навчилася користуватися ними так, щоб вони не забирали в неї найцінніше — можливість жити власним життям.

Раніше вона могла годинами сидіти перед екраном, спостерігаючи за чужими подорожами, чужими святами, чужими усмішками й чужим щастям, навіть не помічаючи, що за вікном змінюються пори року, що дерева вкриваються новим листям, що вечірнє небо набуває неймовірних відтінків, а люди, які її люблять, іноді просто чекають, коли вона відкладе телефон і подивиться на них.

Тепер Люсі хотіла бачити все це сама.

Вона зупинилася біля куща, на якому ще трималися кілька червоних листочків, і простягнула руку, щоб обережно торкнутися одного з них. Листок був прохолодним, трохи шорстким на дотик, а його прожилки чітко проступали на тлі сонячного світла.

— Дивно, — тихо промовила вона до самої себе. — Скільки всього я не помічала.

І справді, як багато вона пропустила, намагаючись постійно бути десь іще, навіть коли фізично перебувала тут, серед людей, які могли подарувати їй справжні емоції, а не лише кілька секунд розваги на екрані.

Люсі усміхнулася, сховала руки в кишені пальта й рушила далі, не поспішаючи нікуди й не думаючи про те, що потрібно встигнути зробити до вечора. Уперше за довгий час їй було добре просто від того, що вона існує, що може відчувати прохолодний вітер на обличчі, чути пташиний спів і спостерігати, як сонячні промені ковзають по поверхні ставка.

Саме тоді їй назустріч вийшов хлопець.

Він ішов трохи швидше, ніж інші перехожі, тримаючи одну руку в кишені темного пальта, а другою поправляючи шарф, який вітер намагався зірвати з його плеча. Його світле волосся було трохи розкуйовджене, а риси обличчя здалися Люсі настільки знайомими, що вона мимоволі сповільнила крок.

У неї перехопило подих.

На якусь мить їй здалося, що час зупинився, а перед нею знову стоїть Ніколас — той самий принц із її сну, чоловік, якого вона колись бачила в розкішному палаці, з яким прогулювалася садом і чиї руки відчувала на своїх долонях. Звісно, це був не він. Цей хлопець був одягнений у сучасне пальто, на його зап’ясті виднівся годинник, а в руці він тримав паперовий стаканчик із кавою. Та схожість була настільки разючою, що Люсі на кілька секунд забула, як потрібно поводитися в подібній ситуації.

Вона продовжувала дивитися на незнайомця, не помітивши, що сама відхилилася трохи вбік, і саме в цю мить вони зіткнулися плечима.

— Ой, перепрошую! — хлопець відразу зупинився, намагаючись утримати каву, щоб не розлити її на пальто Люсі. — Я не дивився, куди йду. Ви не вдарилися?

— Ні, усе гаразд, — відповіла вона, нарешті повернувшись до реальності. — Це я, мабуть, задумалася.

— Тоді ми квити!

Він усміхнувся, і Люсі відчула, як усередині щось ледь помітно здригнулося.

Ця усмішка теж нагадувала їй Ніколаса.

Не точнісінько така сама, звичайно, але в ній було щось настільки тепле й відкрите, що вона раптом згадала ті миті, коли принц дивився на неї так, наче серед усіх людей у залі помічав лише її одну.

Незнайомець уже збирався йти далі, коли Люсі несподівано для самої себе заговорила:

— Ей, зачекайте!

Хлопець зупинився й обернувся.

— Так?

Люсі на мить розгубилася. Вона не мала жодного уявлення, що сказати далі, адже фраза, яка здавалася цілком доречною ще секунду тому, тепер звучала в її голові як початок дуже дивної розмови.

— Здається, я вже десь вас бачила, — нарешті вимовила вона.

Незнайомець підняв брови, а потім усміхнувся.

— Справді? Можливо, ми вже зустрічалися тут, у парку. Я часто сюди приходжу.

— Ні, я мала на увазі… — Люсі замовкла, намагаючись пояснити власне відчуття. — Ви просто дуже схожі на одну людину, яку я колись знала.

— Сподіваюся, це була хороша людина.

Люсі засміялася.

— О, це залежить від обставин. Він був досить упертим, іноді нестерпно самовпевненим і чомусь вважав, що може вирішити будь-яку проблему.

— Звучить як людина, з якою вам було непросто.

— Ви навіть не уявляєте!

— Тоді, мабуть, мені варто запитати, чи не нагадую я вам когось іще, перш ніж ця розмова стане небезпечною для моєї репутації.

Люсі знову розсміялася, і цього разу сміх був щирим, легким, зовсім не схожим на вимушені усмішки, якими вона іноді прикрашала свої фотографії для соціальних мереж.

— Не хвилюйтеся, ваша репутація поки що в безпеці.

— Це полегшення. До речі, мене звати Ніколас.

Він простягнув руку.

Люсі подивилася на неї, а потім повільно перевела погляд на його обличчя.

Ніколас.

Звичайно, це могло бути простим збігом. Імена не належали лише принцам, а схожість двох людей не означала нічого особливого. Проте в цю мить Люсі відчула, як у її пам’яті оживають уривки сну, який вона довго не могла забути: величезна зала, блиск свічок, шурхіт розкішних суконь, погляд чоловіка, що наближався до неї крізь натовп, і відчуття, ніби вона знала його набагато довше, ніж могла пояснити.