Глава 8

— Я не хочу, щоб ви колись пошкодували про це, — сказала Люсі, дивлячись на Ніколаса.

Він узяв її за руки й лагідно всміхнувся.

— Якщо я колись про щось і шкодуватиму, то лише про те, що надто довго вагався, перш ніж зрозуміти, що моє місце поруч із вами.

Люсі відчула, як до горла підступив клубок. Вона стільки разів уявляла, що колись почує від нього подібні слова, але ніколи не думала, що за ними стоятиме рішення, здатне змінити все їхнє життя.

— Тоді ми справді поїдемо? — тихо запитала вона.

— Так. Щойно я підготую все необхідне.

— А ваш батько?

— Він дізнається про наш від’їзд тоді, коли вже не зможе нам завадити.

Ніколас притулив її до себе, а Люсі заплющила очі, намагаючись повірити, що попереду на них чекає не катастрофа, а новий початок.

Вони виїхали ще до світанку.

Ніколас подбав про те, щоб їхній від’їзд не привернув зайвої уваги. Вони не взяли із собою ані пишного одягу, ані коштовностей, які могли б видати їхнє походження. Кілька дорожніх скринь, трохи грошей, теплі плащі й кінний віз — ось і все, що залишилося від колишнього життя принца.

Коли палацові вежі почали зникати за обрієм, Люсі озирнулася востаннє.

Вона не знала, чи побачить колись ці місця знову. Не знала, що зробить король Адріан, коли виявить зникнення сина, і чи не пошлють за ними людей, здатних повернути спадкоємця престолу силою.

Та поруч сидів Ніколас, і його рука міцно стискала її долоню.

— Ви шкодуєте? — запитав він, помітивши її погляд.

— Ні. Просто мені страшно!

— Не бійтеся, адже я з вами!

Люсі повернулася до нього.

— Ви могли б хоча б зараз сказати щось заспокійливе.

— Я міг би запевнити вас, що все буде добре, але не хочу починати наше нове життя з неправди. Я не знаю, що на нас чекає. Проте знаю, що зроблю все можливе, аби ви були щасливі.

Вона всміхнулася й поклала голову йому на плече.

— Тоді цього поки що достатньо.

Вони оселилися в невеликому приморському місті, далеко від королівського двору й тих людей, які могли впізнати принца.

Місто мало вузенькі вулички, вимощені нерівним камінням, невеликі будинки з черепичними дахами й гавань, у якій щоранку погойдувалися десятки рибальських човнів. Тут ніхто не цікавився чужим минулим, якщо людина чесно працювала й не втручалася в життя сусідів.

Саме такого місця вони й потребували.

Ніколас відростив бороду, змінив зачіску й почав називатися Ніколасом Вейном. Для місцевих він був звичайним молодим чоловіком, який приїхав із дружиною шукати кращої долі.

Він придбав старий рибальський човен, навчився лагодити сіті й щодня виходив у море ще до сходу сонця.

Спочатку робота давалася йому нелегко. Він ніколи не тримав у руках рибальських сітей і не знав, як визначати погоду за кольором неба. Кілька разів повертався додому майже без улову, а одного ранку примудрився так заплутати сітку, що старий рибалка, який погодився йому допомогти, сміявся до сліз.

Коли Ніколас розповів про це Люсі, вона не могла стримати сміху.

— Отже, спадкоємець престолу не здатен упоратися з рибальською сіткою?

— Колишній спадкоємець престолу, — поправив він, удаючи ображеного. — І я хотів би побачити, як ви впораєтеся з нею краще.

— Я принаймні не витрачатиму половину ранку на боротьбу з мотузками.

— Ви жорстока жінка, Люсі Вейн.

— А ви дуже невмілий рибалка, Ніколасе Вейне.

Вони сміялися, і Люсі дедалі частіше ловила себе на думці, що саме такого життя їй бракувало. Тут не було придворних інтриг, нескінченних церемоній і страху перед кожним необережним словом. Вони могли снідати біля відчиненого вікна, гуляти вздовж моря й говорити про майбутнє, не озираючись на чужі погляди.

А ще тут було спокійно.

Принаймні до того дня, коли Люсі зрозуміла, що їхнє життя ось-ось зміниться знову.

Вона стояла біля вікна, тримаючись за край столу, коли Ніколас повернувся з риболовлі. Побачивши її бліде обличчя, він відразу відклав кошик.

— Люсі? Що сталося?

Вона подивилася на нього, і на її губах з’явилася невпевнена усмішка.

— Здається, у нас скоро буде дитина.

Ніколас завмер.

— Ви впевнені?

— Поки що ні. Але, мабуть, нам доведеться знайти людину, яка зможе це підтвердити.

Він повільно підійшов до неї, обережно взяв її обличчя в долоні й поцілував у чоло.

— У нас буде дитина, — прошепотів він, ніби тільки тепер усвідомив значення цих слів.

Люсі кивнула.

— І я хочу, щоб вона народилася вільною. Без страху, без чужих наказів і без необхідності виправдовуватися за те, що ми її любимо.

— Так і буде, — відповів Ніколас. — Обіцяю.

Цього разу він не обіцяв повернутися до палацу чи здобути для неї корону. Він обіцяв лише те, що міг дати власними руками: дім, турботу й любов.

І для Люсі це було дорожче за будь-який трон.

Їхній син народився наприкінці весни.

Тієї ночі над містом лив дощ, а вітер гнав морську воду на кам'янистий берег. Ніколас ходив перед дверима кімнати, де Люсі народжувала, не знаходячи собі місця. Він уже кілька разів запитував повитуху, чи все гаразд, і щоразу отримував однакову відповідь: йому слід чекати.

Нарешті двері відчинилися.

— У вас син, — повідомила повитуха.

Ніколас не відразу зміг відповісти. Він увійшов до кімнати й побачив Люсі, яка лежала на подушках, тримаючи на руках крихітне немовля.

— Ідіть сюди, — прошепотіла вона.

Він сів поруч, обережно торкнувся маленької ручки сина й відчув, як у грудях розливається щось незнайоме, сильніше за будь-яке почуття, яке він знав раніше.

— Він такий маленький, — промовив принц.

— Дивовижне спостереження, ваша високосте, — втомлено всміхнулася Люсі.

Ніколас засміявся й поцілував її.

— Як назвемо його?

Вона подивилася на сина, який уже починав засинати.

— Леон.

— Леон Вейн, — повторив Ніколас. — Мені подобається.

Він нахилився й поцілував хлопчика в чоло.