Глава 7

Люсі не пам’ятала, коли востаннє так довго стояла перед дзеркалом, намагаючись переконати себе, що її зовнішній вигляд нічим не відрізняється від звичного, хоча сьогоднішній ранок був зовсім не схожий на всі попередні. Вона тричі розпускала волосся, а потім знову збирала його, змінювала стрічки, відмовилася від однієї сукні на користь іншої й зрештою розсердилася на саму себе, коли усвідомила, що поводиться так, наче збирається на власне весілля, а не просто супроводжуватиме принцесу Анну під час зустрічі з гостями.

Ця думка не давала їй спокою від тієї самої миті, коли вона почула про його прибуття, і тепер, коли до зустрічі залишалося зовсім небагато часу, Люсі вже не могла вдавати, ніби їй байдуже. Вона хотіла побачити його, почути його голос, зрозуміти, чи справді він пам’ятав свою обіцянку, чи його повернення було лише збігом обставин, який вона, на власне нещастя, сприйняла надто близько до серця.

— Якщо ви ще раз поправите цю стрічку, вона образиться й утече від вас, — озвалася Анна, спостерігаючи за Люсі через дзеркало.

— Тоді я нарешті матиму привід нічого не робити, ваша високосте.

— Ви й так останнім часом надто часто замислюєтеся про щось своє. Спочатку я підозрювала, що ви знову сумуєте за домом, але тепер починаю думати, що причина зовсім інша.

Люсі завмерла, тримаючи в руках гребінець.

— Ви надто багато думаєте, ваша високосте.

— А ви надто погано приховуєте свої думки.

— Це тому, що я не маю звички приховувати те, що думаю.

— Неправда. Є принаймні одна тема, про яку ви вперто мовчите.

Анна повернулася до неї, і в її погляді з’явилася та сама цікавість, яка зазвичай передувала незручним запитанням. Люсі вже відкрила рот, щоб перевести розмову на щось інше, коли в коридорі пролунали кроки, а невдовзі до покоїв увійшла придворна дама, повідомивши, що королева чекає на принцесу у великій залі.

Люсі відчула полегшення, яке, на щастя, вдалося приховати.

— Нам час, — промовила Анна, підводячись. — І, Люсі, я ще повернуся до нашої розмови.

— Я навіть не сумніваюся, ваша високосте.

Вони вийшли з покоїв, і Люсі пішла слідом за принцесою, намагаючись зосередитися на звичних речах: на кроках, на шурхоті сукні, на світлі, яке падало крізь високі вікна, на слугах, що поспішали назустріч. Проте щойно вони наблизилися до великої зали, усі ці дрібниці втратили значення.

Біля королеви Антуанетти Другої стояв король Адріан, а поруч із ним — Ніколас.

Принц змінився лише настільки, наскільки людина може змінитися за кілька тижнів: його волосся було акуратно зачесане, темно-синій камзол прикрашала золота вишивка, а на плечі лежала стрічка з відзнаками його становища. Він тримався впевнено, спокійно відповідав на слова королеви й здавався цілком зосередженим на розмові, проте, коли Анна увійшла до зали, його погляд майже відразу знайшов Люсі.

І затримався на ній.

Усмішка, що ледь помітно торкнулася його губ, була настільки короткою, що ніхто з присутніх, мабуть, не звернув на неї уваги. Але Люсі помітила. Вона впізнала її відразу, так само, як упізнала б його голос серед сотні інших, і відчула, як усередині щось ніжно й болісно стислося.

Це було все, що вона дозволила собі подумати, перш ніж опустити очі й стати на своє місце за принцесою.

— Ваша високосте, — звернулася Анна до Ніколаса з належною ввічливістю, — рада знову вітати вас у нашому палаці.

— Запевняю вас, принцесо, радість взаємна, — відповів він, уклонившись. — Я сподівався, що матиму нагоду знову побачити ваш двір.

Люсі ледь не всміхнулася. Яка обережна відповідь! Він говорив так, ніби приїхав виключно заради дипломатичних справ, і водночас дивився на неї так, наче між ними існувала розмова, яку вони просто не встигли завершити.

Королева запросила гостей до сніданку, після чого розмова природно перейшла до новин сусіднього королівства, торгівлі й майбутніх домовленостей. Люсі слухала лише уривками, бо дедалі гостріше відчувала присутність Ніколаса, навіть коли він перебував на іншому кінці зали.

Вона не наважувалася дивитися на нього часто, але щоразу, коли їхні погляди випадково зустрічалися, він ніби нагадував їй про щось, що належало тільки їм двом.

Нарешті, коли сніданок завершився й придворні почали розходитися, Ніколас опинився поруч із принцесою Анною.

— Чи можу я попросити дозволу оглянути ваші сади? — запитав він. — Минулого разу я не мав достатньо часу, щоб побачити їх як слід.

— Звичайно, — відповіла Анна. — Я могла б скласти вам компанію, але мати просила мене допомогти з підготовкою до вечірнього прийому.

— Тоді я не наважуся відривати вас від обов’язків, — промовив принц. — Можливо, хтось із ваших придворних міг би показати мені дорогу?

Анна обернулася до Люсі з виразом обличчя, який не віщував їй нічого доброго.

— Люсі добре знає сад. Вона проведе вас.

— З радістю, ваша високосте, — відповіла Люсі, перш ніж устигла подумати, чи не надто швидко погодилася.

Ніколас нічого не сказав, але в його очах промайнуло задоволення.

Вони вийшли до саду окремо від інших, а коли опинилися за живоплотом, де доріжка повертала до старої кам’яної альтанки, принц нарешті заговорив.

— Я почав думати, що ви навмисно уникаєте мене.

Люсі зупинилася й обернулася до нього.

— Я? Уникаю вас? Ваша високосте, я навіть не знала, чи ви ще пам’ятаєте про моє існування.

— Саме тому я й повернувся, щоб виправити це прикре непорозуміння.

— Ви повернулися через мене?

Запитання вирвалося раніше, ніж вона встигла його зупинити. Люсі відразу пошкодувала про свою відвертість, але Ніколас не засміявся й не спробував скористатися її розгубленістю. Він лише зробив крок ближче, і на його обличчі зникла звична придворна стриманість.

— Так, Люсі. Принаймні це одна з причин.

Вона дивилася на нього, не знаючи, що відповісти. Усе, що вона так довго намагалася пояснити собі, раптом утратило сенс. Вона могла скільки завгодно переконувати себе, що принц забув про неї, що їхня розмова нічого не означала, що між ними не може бути нічого спільного, але тепер він стояв перед нею й говорив те, про що вона потай мріяла всі ці тижні.